Аркан вовків

— Пропоную трьом перекинутися, — мовив Пилип, вивчаючи роздоріжжя. — Кожен бере по напряму та шукає слід. Запах свіжий, коней багато, ми швидко знайдемо їх... Речі залишимо тут із охоронцем.

Усі глянули на Ярему: Гнат люто, Пилип зосереджено, Северин співчутливо. Шляхтич зітхнув і закивав гривою, погоджуючись на роль охоронця.

Характерники відійшли у залісок, подалі від випадкових очей.

— Зроби ласку та спробуй не заснути, — прошипів Яремі слобожанин, скидаючи речі. Шляхтич лише сумно зітхнув.

Северин роздягнувся, порізав пальця, розмазав кров по губах і прошепотів заповітні слова. Боковим зором побачив, як поруч Пилип заспокоїв дихання, заплющив очі, та повторив чару.

На мить тіло затерпло, шкірою пробіг лоскіт, світ блискавкою змінився і Северин хижаком встав на землю, із насолодою вдихаючи багате запахами повітря.

Нарешті.

Він відчув присутність двох нових вовків, розплющив очі та вперше побачив братів у інших подобах. Усі троє із цікавістю розглядали одне одного: Пилип виявився невеликим світло-сірим вовком, а Гнат був більшим та темнішим, проте кольору його хутра було далеко до вугільно-чорного Северина.

Чорнововк дружньо рикнув, Бойко загарчав та вищирився. Олефір махнув хвостом, повів носом та, не гаючи часу, зник. Северин побіг дорогою ліворуч. Цікаво, який у звірячій подобі Ярема?

Ніс читав дорогу, наче абетку. Слідів було небагато, всі лишилися відучора — прості, вистиглі, нецікаві. Подорожній літній чоловік із дубовою палицею. Новий віз, змащенні дьогтем вісі, стара кобила, підкова на лівій передній нозі скоро відпаде. Молода мама з двома дітлахами, хлопчиком та дівчинкою. Двоє вершників напідпитку.

Жодного свіжого запаху, жодного натяку на п'ятьох коней. Але він мчав далі, прудкі ноги несли його аж до річки, дорога вела через місточок. Він збіг у поле, поплутав обабіч, погасав у траві — радше заради задоволення, а не потреби. Ці землі не приховували потрібних слідів.

Їжа.

У полі неподалік прошурхотів кролик. Зголоднілий шлунок голосно нагадав про сніданок, інстинкт одразу штовхнув його навздогін.

Він пронісся декілька кроків, а затим зусиллям волі спинився, відігнав думки про кроля та потрюхикав назад до роздоріжжя. У животі бурчало. Хотілося розвернутися та наздогнати здобич, вп'ястися у неї іклами...

Полювати.

Ні, ні! Обмаль часу. Северин помахав мордою, ніби обтрусився від зайвих спокус, і помчав назад щодуху, аби відволіктися від думок про їжу.

Ярема на його появу голосно заявив:

— Я не сплю, — і на доказ помахав люлькою, яку він зосереджено смалив.

Северин викликав перед очима Ліну та прошепотів формулу повернення, що вирвалася з нього тихим гарчанням. Мить темряви; лоскіт; оніміння. От якби перше перетворення минуло так само легко... Чорнововк кілька секунд звикав до людського тіла, як завжди, розчарований його недолугістю після вовчої подоби, після чого так-сяк витерся хутром і одягнувся.

— Прізвище тобі пасує, — гукнув Ярема з перебільшеним захопленням. — Справжній Чорнововк! Я нам трохи сніданку вигадав, хліб, ковбаса, сир... Їж.

Северин подякував. Не йому, хто стріляв свинцевою кулею у перевертня, глузувати над чужими помилками. Поки Чорнововк снідав, тамуючи страшенний голод, що тільки подвоївся після обернення, Ярема заходився робити ватру, аби спалити хутра.

Повернувся Гнат і клацнув пащекою на ковбасу в руці Северина. Той із цікавістю дивився, як Бойко повертає людську подобу, як виростає вона з вовчого тіла, роздираючи його, залишаючи тільки хутро і кров. Гнат, навіть не обтершись, усівся їсти голяка, щохвилини доймаючи Ярему питанням, чи той не спить, бува, із розплющеними очима.

Останнім прибув Пилип, перекинувся на людину і повідомив:

— Знайшов.

Характерники спалили шкіри та згасили багаття. Йшли за таврійцем понад годину, доки не побачили на гірці чорного химерного дуба із темним листям, що вже почалося займатися яскраво-червоним кольором.

Під дубом випасалися знайомі коні.

— Зарядіть піштолі, хто має, — наказав Пилип, діставши канчука та шаблю. — Мій сагайдак із луком лишився на Бурані.

— Думаєш, доведеться битися? — спитав Ярема.

— Думаю, що зайвим не буде.

Северин з Яремою зарядили піштолі, Гнат оголив близнючок і радісно вишкірився — йому давно кортіло порубатися.

— Зайдемо з різних боків?

— Не варто розпорошуватися. Рушимо гуртом.

Характерники наближалися повільно й обережно. Під деревом сидів пан Вишняк та якийсь інший чоловік, біля нього випасалась руда кобила із білою зіркою на лобі. Северин переводив піштоля з одного на другого, допоки не опустив зброю: живіт Вишняка оперізував черес із трьома клямрами, а на землі поруч лежав чорний кунтуш.

Бородань кивнув ватазі, жестом запрошуючи до себе. Коли вони не зрушили з місця, сторожко вивчаючи його черес, промовив голосом, що напрочуд відрізнявся від звичного скиглення:

— Підходьте, браття. Поговоримо.

Гнат поводив шаблями у повітрі.

— Зброя вам не знадобиться, — сказав Вишняк та звернувся до незнайомця. — Як бачиш, вони встигли. Моя взяла!

Супутник похитав головою, кинув Вишняку золоту монету і сказав неголосно:

— Ну тебе в дупу, Марку.