Аркан вовків

— Ми живемо тут довго, дуже довго! Уся земля вкрита попелом наших предків. Вони тікали сюди від хреста.

— Ви кажете про хрещення святого Володимира?

— Так, він! Володимир-гонитель! — волхв насупився. — Предки жили разом із християнами. Кожен молився кому бажав. Володимир наказав поставити храм на честь богів... Але через кілька років зруйнував його. Наші боги стали незручними князю. Заважали! Не казали, що ми всі раби від народження, що грішні довіку, що мусимо одвічно спокутувати і терпіти будь-які знущання долі...

Аскольд вбивав гнівні слова костуром у землю. За його розповіддю вони дійшли до капища, де шість грізних ідолів із тьмяного потрісканого дерева споглядали світ порожніми очима. Старий вклонився, з пошаною назвавши ім'я кожного:

— Перун. Хорс. Стрибог. Дажбог. Симаргл. Мокоша. Наші боги. Ти чув ці імена?

- Чув.

У Соломії він навіть читав про них.

— Отже, пам'ять досі живе. Аскольд радий! Наші предки лишили нам богів — і ми захищаємо їх. А вони захищають нас.

Проте не поспішали захистити від свавілля лісовика, подумав собі Северин.

— Візантійська віра була княжою втіхою... Єдиний бог — єдина влада, решта мусить клонитися, — слова волхва бриніли болем. — Віра любові! Віра смирення. Підстав щоку та схили коліно. Смішно! Самі вони не спішили підставляти щоки під удари, о ні, вони тільки повчали інших, а самі поралися мечами та мстилися за кожну смерть. Їхні брехливі проповіді не затуманили голів. Наші предки не хотіли розлучатися з рідними богами. Бо ким вони були без них? Ніким, загубленим народом. Тому вони билися, вони противилися, але вони програли.

Голос Аскольда тремтів, на старечих очах виступили сльози, наче самі бачили, як знищують сокирами древні капища, як палають порубані на скалки повержені ідоли, як людей під крики і ґвалт списами зганяють у ріку, де вже чекають попи з хрестами.

— Не бажали жити серед церков, не бажали бачити руїну капищ, не бажали йти у води Дніпра приймати розп'ятого бога, — провадив старий. — Вірні предки створили поселення під згоду Володаря лісу. Це велика таємниця. Мало, дуже мало знає її. Деякі вої-вовки стали відданими друзями та бажаними гостями. Як твоє ім'я, отроку?

— Северин.

— Присягнися, що ніколи не зрадиш нашої таєм

ниці, отроку.

— Присягаюся, Аскольде. Ваша таємниця у безпеці зі мною.

— Ти також християнин?

— Мене хрестили після народження.

Волхв кивнув.

— Обрали бога за тебе.

Живіт Северина голосно нагадав про себе. Юнак не їв від самого ранку, а вже починало вечоріти.

— Аскольд нагодує. Ти розповіси про Володаря лісу.

Старий повів джуру до своєї хати. Всі стіни тут були завішені духмяними віниками сушених трав, стіл захаращено книгами, берестяними звитками та вощеними дощечками, вкритими архаїчною кирилицею. Хату охороняли двоє юнаків, а третій сидів біля пічки, на якій під ковдрами лежав блідий Максим. Аскольд відпустив помічника помахом руки. Парубок кинув на джуру швидкий погляд та вийшов.

— Росте зміна Аскольда. Кожного з пагонів відмічено богом. Мокоша. Стрибог. Перун. Один із трьох стане волхвом. Перед смертю Аскольд торкнеться обраного, прошепоче на вуха слова... І той стане новим Аскольдом.

Старий дістав із печі вечерю у горщику.

— Колись ми теж були вовками. Волхв. Вовк. Одне нутро! Але ми багато втратили. Знання забулися. Сила зникла. Розкажи про Володаря лісу, отроку.

Поки Северин тамував голод печенею, оповідаючи про лісовика, Аскольд промив рану Вдовиченка та наклав чисту тканину із цілющими мазями. Максим кілька разів глухо стогнав, не приходячи до тями.

— Він молодий, глибоко спить. Одужає.

Северин скінчив вечерю та свою оповідь про лісовика, з цікавістю розглянув книжки Аскольда. Усі дуже старі та древні, певно, дарунки від нечастих гостей.

— Невже ніхто з вас не хотів вибратися за межі селища? Подивитися на світ за лісом, наприклад, — поцікавився джура.

Волхв покректав і потер бороду.

— Авжеж, хотіли. У кожному поколінні юнаки мріють. І хоча то суворо заборонено, рідкісні сміливці наважувалися втекти... жоден не повернувся. А решта, — старі очі затуманилися. — Мали обов'язки! Мусили навчатися. Вели за собою, лікували та оберігали... Покинути селище? То було би зрадою і живих, і мертвих.

— Зрозуміло, — Северин зловив гіркоту в його голосі.

— Розкажи, як там... у великому світі, — попросив Аскольд.

Северин неспішно, пояснюючи волхву незнайомі слова та імена, оповів про життя Українського Гетьманату, про міста і села, про свята й традиції, про залізні дороги та цепеліни, про Двоморський Союз і Смарагдову Орду, а старий слухав його захоплено, наче дитя слухає казкаря.

Настав вечір. Селище лишалося напрочуд тихим. Северин звик, що о цій годині виповнюються гамором шинки, з вечорниць долинають дівочі співи, неподалік сміються парубки, голосно пліткують сусідки... А тут було тихо, навіть собаки не брехали. Селище-привид, селище-таємниця, живий уламок минулого. Скільки ще років проживе їхній секрет?

Аскольд подякував за оповідки, у супроводі помічників запалив на капищі світочі біля підніжжя ідолів, відпустив юнаків додому, а сам улігся спати. Захар не повертався.