Аркан вовків

Він божеволів від нудьги та хотів їсти, навіть гриз кляп від безвиході. Розминав м'язи, лічив секунди, зачитував завчені колись тексти, а коли втомлювався, то вслухався за стіни, сподіваючись почути наближення вершника. Але звідти линув тільки шепіт лісу.

Роздуми про батька, ватагу, Савку не ліпилися до купи і розсипалися. Інколи він вглядався в одне місце багато хвилин поспіль, без жодної думки, без жодного руху, аж доки якийсь звук не висмикував його з отупілого заціпеніння. Коли Ярослава приходила напоїти його, він, ковтаючи воду, жадібно вдивлявся в неї, намагаючись розгледіти та запам'ятати найбільше дрібничок, які можна згадати потім. Коли Ярослава йшла, він уявляв, про що вона думає, як чекає Ігоря та готується до зустрічі з ним... Раз чи два він намагався розповісти їй правду про Максима, але крізь кляп було чутно лише нерозбірливе мукання.

Він спав уривками, прокидаючись від найменшого шереху та будь-якого руху, що котився болем скутими кінцівками.

Він не зрозумів, що відбувається, коли Ярослава розрізала мотузку між щиколоток, підвела на ноги та повільно вивела до сусідньої кімнати. Северин покидав клітку комірчини таким щасливим, що, мабуть, посміхався. Він не був у тому певен, бо не відчував м'язів обличчя.

Ноги ледь слухалися, коліна згиналися під вагою тіла, а кожен крок коштував неабияких зусиль. Ярослава терпляче вела його, притримуючи за плечі.

Стара хатина ховалася у сосновому ліску. Бозна, хто і коли тут жив — тин давно завалився, колодязь поріс травою, дорогу зайняли кущі та молоді деревця. Северин із насолодою вдихав свіже хвойне повітря.

За три десятки кроків від хатини височів характерницький дуб. Яра посадила бранця на вогку землю, приваливши спиною до стовбура, показала срібну кулю та показово зарядила піштоля. Северин натяк зрозумів і кивнув. Ноги болюче напухли, посиніли на місці мотузок. Він протягнув їй зв'язані руки, але Ярослава похитала головою.

Місяць зблід, майже розчинившись посеред сірої ковдри хмар. Холодне повітря жадібно відкушувало тепло його тіла. Годину тому Северин обмочився і через це ногам було волого, бридко і ще холодніше.

Яра куталася у цупкий плащ. Розпущене світле волосся, помережане сивиною, розсипалося по спині. Ноги її були босими, роса блищала на пальцях ніг. Жінка чекала, вдивляючись у стежку поміж дерев. Рука стискала піштоля, наче останню надію, а на тильній стороні долоні кровив свіжий поріз.

Вони чекали, аж поки перші промені сонця не випірнули з-за обрію.

На стару дорогу виїхав вершник. їхав неспішно, наче на прогулянці. Наблизився так, що можна було розгледіти збрую коня, зупинився, скинув каптура та скочив на землю. Серце Северина радісно підстрибнуло.

— Стій там, де стоїш! — крикнула Яра, підіймаючи зброю.

— Я довго ганявся за ім'ям, — прогарчав Ігор. — А ім'я саме покликало мене.

— Виконуй накази і твій син житиме, — піштоль націлився на Северина.

Батько кинув на нього погляд — ніби на комаху глянув.

— Повільно, правицею, кинь усю зброю до мене, — наказала Ярослава.

Северин спостерігав, як батько виконав наказ: на землю полетів перший піштоль, другий, великий срібний ніж, два менших ножі і сталева шабля, яка нікому з присутніх зашкодити не могла.

Ярослава ногою відкинула зброю до дуба — так близько, що Северин міг дістати її.

— Зроби кілька кроків до мене, аби я роздивилася твоє обличчя.

Ігор стояв, не зрушивши з місця.

Ярослава знову підвела руку, дуло піштоля вказало на Северина.

Ігор поволі зробив шість кроків. Вона уважно роздивилася його. Скривилася гидливо.

— Твої очі порожні.

Ігор мовчав.

— Відповідай, — її голос здригнувся. — Де Максим?

— Його немає серед світу людей.

Він ухилився від прямої відповіді.

— Де Максим?!

На блідих щоках Ярослави проступив рум'янець, наче від лихоманки. Її піштоль дивився на Северина.

— Дивно, що ти знайшла дуба Святослава і не знайшла Максима, — відповів Ігор. — Я вбив його через пару миль у лісі. Не можу стверджувати, що смерть була швидкою та безболісною.

Він брехав, навмисно дражнив її. Навіщо?

Здалося, що Ярослава зараз вистрілить. Рука з піштолем затремтіла, Северин замружився, але жінка опанувала себе.

— Колись ти бавив моїх синів на руках та дарував їм іграшки... А потім власноруч убив. Ти дивився їм в очі, Ігорю? — вона почала говорити тихо, але зірвалася на крик. — Що ти при цьому відчував?

Ігор мовчав. На його щелепах грали жовна.

— Виродку! Упиваєшся ненавистю, проголосивши вбивство сенсом життя! Ладен убити навіть власного похресника! Твої руки в крові невинних...

Батько зробив те, чого Северин ніколи не бачив і чого чекав найменше — посміхнувся. Його посмішка була скупою та некрасивою, наче звіриний вищир.

Він повільно скинув чоботи.

— Проклятий вбивця! Звеш ренегатами інших, коли сам став чудовиськом! Ти не людина, — кричала Ярослава. — Скажений звір, що жадає тільки смерті! Твій список не закінчиться ніколи! Адже інакше ти не матимеш сенсу існувати...

Ігор розстібнув клямри і відкинув черес. Поволі, немов неохоче, скинув опанчу та сорочку. Його жилавий торс мережили численні шрами.