Аркан вовків

Про що думає вчитель? Вибір невеликий — або їхати негайно геть, або виконати наказ Володаря лісу. Третього не дано.

Северин навшпиньки наблизився до пічки. Максим глибоко спав. Біле волосся, білі брови, краплі поту на лобі та скронях, спокійне рівне дихання. Чорнововк думав про нього, як про свого давно втраченого друга — і не міг думати інакше. Навіть якщо доля розвела їх... Хіба можна так просто віддати його на поталу лісовій рогатій почварі? Якби не Рокош, вони би досі були друзями. І мама була жива. І батько би... Северин труснув головою і примусив себе припинити. Він давно зрозумів, що від припущень, у яких життя пішло інакше, стає тільки гірше.

Не дочекавшись учителя, джура ліг спати. Заснув він миттєво, бо майже не спав минулої ночі, а строкатий день — засідка, потаємне селище, лісовик, оповіді волхва — видався дуже довгим. Северин спав міцно і без сновидінь.

Захар повернувся разом із сонцем. Під його очима набрякли темні кола, від чого характерник виглядав старим і втомленим.

— Гайда. Час завершити справу.

Аскольд вислухав їх уважно. Згорбився, почувши про подарунок. Спитав тихо:

— І що ви вирішили, вої-вовки?

— Віддамо нашого пораненого, — відповів так само тихо Захар.

Северин глянув на нього вражено. Волхв також стрепенувся, кліпнув очима, на обличчі проминула посмішка.

— Ви... Аскольд не знає, як дякувати! Ви віддаєте одного зі своїх... Заради нас!

— Просто дайте ноші, — зупинив його характерник. — Хочу швидко це закінчити.

Волхв гукнув помічників, які з першою росою виросли на чергуванні біля будинку. Максим не опритомнів ані коли його переклали з ліжка на ноші, ані коли понесли до жертовного каменя. Мабуть, Аскольд наостанок добряче накачав його зіллями. Характерники обережно поставили ноші з Максимом на жертовний камінь, відійшли та уникали дивитися один на одного.

Северин закусив нижню губу і невідривно дивився на друга дитинства. Він не протестував проти рішення вчителя, але воно здавалося йому неправильним. Чи вартий старий борг Захара такого? Чи можна так просто віддавати непритомну людину потойбічній потворі?

Володар лісу безгучно стрибнув згори, ніби прийшов по кронах дерев, не зламавши жодної гілки, не стривоживши жодного листка. Ядучо-зелені очниці вперлися у пораненого, грізна постать завмерла, наче хижак перед нападом.

— Бачу, бачу, — почулося шепотіння і вигнутий пазур здер із пораненого коцик.

Лісовик обережно підняв тіло обома долонями, в яких Максим здавався маленьким і висушеним. Очниці черепа яскраво засяяли. Северинові здалося, ніби Володар лісу дмухає на здобич із голови до ніг. Обриси Максима розмилися, побігли брижами, перетворилися на звірині.

— Білий, — голос пролунав задоволено. — Гідний подарунок, хоч і подряпаний. Я приймаю його.

Володар лісу переклав Максима на праву долоню, а лівою провів по вовчій спині. Від цього хижак смикнувся, відкрив очі і завмер, немов загіпнотизований зеленими очницями.

— Здоровий та повний сил. Біжи, приєднайся до зграї! Тепер ти серед своїх.

Лісовик повільно поставив вовка на землю, той покрутив головою, обережно переступив з лапи на лапу, загарчав і гайнув до хащі, навіть не озирнувшись.

— Добре, — Володар лісу обернув череп до характерників. — Слухайте моє слово. Через рік на цій галявині має стояти людина, не старша двадцяти зим. І най так буде з року в рік. Тоді пануватиме мир. Він житиме, поки будуть належні дарунки.

Не чекаючи відповіді, лісовик присів і стрибнув угору — за крони дерев, без жодного звуку, тільки хвіст промайнув.

Северин підняв коцика. Він ще зберігав тепло Максимового тіла. Джура у пориві кинув його на землю та тупнув ногою.

— Дідько! Мені паскудно від того, що ми накоїли.

— Мені також, Северине, — Захар набив люльку.

— Я думаю, що ми дарма так вчинили.

Старий характерник зітхнув і протер долонями запалені очі.

— А щоби ти робив далі з Максимом? Ось він прийшов до тями. Одужав. Згадав тебе. Він знає, що твій батько вбив його брата і що ти сам стріляв у нього. Що далі, Северине?

— Я не знаю.

— А я знаю, — учитель закурив і утомлено сів на камінь. — Ти маєш усвідомити, що попри спогади про давню дружбу, хтось із вас мусив померти. Я би не дозволив, аби помер мій джура. Але замість убивства ми врятували життя твого колишнього друга, а разом із ним ціле селище.

Северин розсміявся.

— Врятували життя? Він перетворився на вовка назавжди! Врятували селище? Та вони тепер щороку прино-ситимуть людську жертву цьому рогатому богу! Так, тепер я почуваюся справжнісіньким героєм.

— Угамуй сарказм, козаче, — крижаним голосом відрубав Захар. — Чи ти уявляв, що все станеться як у кобзарських думах? Не буває так у житті. Тим паче на вовчій стежці.

Северин не відповів. Слова розбіглися. Він уже не знав, чого насправді хоче.

— Рішення ухвалив я, а не ти, — сказав характерник. — Мій хрест. Я його понесу.

— Учителю... І завжди буде так важко?

— Завжди.

— Бо така наша стежка?

Захар кивнув.

— Бо така наша стежка.

***

Це було жалюгідне існування.