Аркан вовків

— Але я закінчу все зараз. Бодай ціною власного життя. Ти все одно його знищив. Я — твоя смерть!

Вона перевела піштоль, майже не цілячись, і гримнув постріл.

Ігор упав, а жінка кинулася вперед, зриваючи плаща й розтираючи кров на губах. Під плащем вона була без одягу, в стрибку лінії її тіла змінилися, потоншали, обросли хутром. На землю скочила люта сіра вовчиця.

На неї кинувся великий чорний вовк із білим загривком. Ліва передня лапа підвела його, атака вийшла незграбною. Вовчиця ухилилася, вовк відновив рівновагу, клацнув іклами. Хижаки вищирилися, загарчали, закрутилися по колу.

Поранення заважало вовкові, відволікало увагу та сковувало рухи. Він був більшим і міцнішим за суперницю, але не встигав за її швидкістю. Вовчиця настрибувала, рвала, дерла та блискавично відступала, не даючи жодного шансу для контратаки.

Увагу Северина відвернув блиск променя на ножі батька, що лежав неподалік. Юнак обережно витягнув ногу... Далеко. Тоді він завалився на бік і поповз дощовим черв'яком.

Вовк загарчав, спробував напасти, але через поранену лапу його атаки не становили загрози. Він нагадав кульгаву примару і кожен напад повертався пропущеним ударом.

Затерплі крижані руки не тримали ножа. Він навіть пальці стиснути не міг! Северин затис руків'я ножа між п'ятками, лезом догори, та почав пиляти мотузку між зап'ястків.

Змушений постійно оборонятися, вовк дзиґою крутився на місці, повсякчас огризався, але вовчиця вела цю битву, не втрачаючи ініціативи ні на мить. Вона люто гарчала, а чорне хутро просочувалося кров'ю.

Мотузки піддавалися повільно. Слабкість від нервового виснаження, відсутнього харчування та довгого знерухомлення давалися взнаки. Северин міг би перерізати ці пута значно швидше, якби... Якби.

Кров крапала на траву, змішувалася з росою. Кігті видирали грудки сирої землі. Вовк важко ковтав повітря та намагався ухилятися, постійно відступаючи. Він не встигав: вовчиця напосідала без зупину, її писок був вимазаний його кров'ю. Вовк слабнув на очах.

Мотузка затріщала.

Вовчиця напала, вовк відстрибнув, але поранена лапа не витримала. Він незграбно простерся на животі, відкривши загривок для фатальної атаки. Вовчиця кинулася вперед.

Мотузка розірвалася. Северин поворушив пальцями, повільно розтер болісні синці на зап'ястках. У деяких місцях шкіра запалилася та почала наривати.

Зненацька вовк рвонув навсіч. За мить очі вовчиці наповнилися усвідомленням підступного прийому, вона спробувала ухилитися, але було занадто пізно — вона летіла прямо в пастку. Ікла вгризлися у сіру шию.

Северин охнув.

Тіло вовчиці упало, заскавучало, брикнуло лапами, намагаючись відкинути ворога. Але ікла тримали міцно. Її лапи безпорадно зривали траву і розкидали землю навколо, затим рухи сповільнилися, смикалися безпорадно та безладно, з горлянки донеслося скімлення. Вовк смикнув пащекою кілька разів, затим кілька кроків протягнув суперницю за шию, допоки її квиління не змовкло.

Северин отетерів. Тіло Ярослави затремтіло, розізлив лося, почалося останнє перетворення.

Ігор Чорнововк убив забагато людей, аби програти у битві один на один. Він полював роками і ніхто не віддавав свого життя без запеклого бою. Ярослава, певно, стала одним із його найскладніших випробувань, але навіть попри поранення досвід та виваженість взяли гору над материним відчаєм та жагою помсти.

Ігор Чорнововк завжди перемагав.

На відміну від нездари-сина. Зараз батько перекинеться та промовить якусь колючу фразу.

Вовк відірвався від розтерзаної жіночої шиї та поволі розвернувся до юнака. Видовище було страхітливе: чорна примара, хутро дибки, вимащена кров'ю пащека. Багряні очі незмигно дивилися на Северина.

Від цього погляду стало моторошно. Страшніше, ніж коли Яра Вдовиченко приставила піштоля до лоба. Тепер її волосся зламаним віялом розпалося по траві, а її кров стікала по вовчій пащеці.

Багряні очі дивилися незмигно. Щось було не так.

— Батьку, — несміливо промовив Северин.

Гаряча кров парувала у повітрі. Вовк, не відриваючи погляду від юнака, опустив писок до землі. Напружив м'язи, притис вуха до голови.

— Батьку, — повторив Северин голосніше, відчуваючи, як затрусилися ноги.

У відповідь почулося гарчання. Вовк кілька разів хльоснув по боках хвостом. Він готувався до нападу.

— Батьку! — крикнув Северин розпачливо.

Вовк кинувся на нього.

«То страшна, скалічена потвора, у підвалинах якої жевріє людська свідомість. Вона намагається заглушити її, полюючи на людей, упиваючись їхніми життями. Страшне чудовисько, в якому треба бачити лише небезпечного ворога, а не колишнього брата. Його потрібно вбити заради нього самого».

Вовк стрибнув.

Зараз Ігор уб'є його та зникне в хащі, аби продовжити полювання на людей, але тепер без жодного списку. Зараз...

Рука Северина, що досі тримала батьківського ножа, подалася вперед, сама, без наказу, як тренувалася робити тисячі разів. Він дивився, ж сріблястою рибиною лезо зривається у політ та пірнає вістрям хижакові між груди.