Аркан вовків

— Слухаюся, пане лицарю, — і козак непевно пішов, бурмочучи. — Диявольські виродки, бережи вас Господь! Пекельні бусурмани, хай Богородиця покровом захистить... Мамаїв послід...

Юрба розступилася, а характерники поїхали далі.

— Ти його знаєш, брате? — поцікавився Гнат.

— Вперше бачу, — відповів Марко.

З плином днів Чорнововк збагнув дві речі, які його засмутили. Перша була така: брат Кремінь сильно нагадував Ігоря. Кожне його зауваження смикало болючі нитки, які після смерті батька він вважав розрізаними назавжди, і Северин дедалі більше ненавидів призначенця. Друга річ полягала в тому, що брати провели значно більше часу в пошуках Савки, ніж разом із ним — тепер відсутність брата Павича перестала бути порожнечею, як у перші дні; всі звикли.

Це його дратувало. Северин ледь стримував кпини, коли Яровий, ніби нічого не сталося, дискутував із Бойком про майбутнє холодної зброї.

— Переконаний, що через двісті років шаблі лишаться тільки по музейних колекціях. Можливо, кожен чоловік матиме ніж або щось схоже, про всяк випадок, — міркував Ярема, потягуючи люльку. — А так усі воюватимуть із вогнепалом.

— От ти наче розумний, а все одно дурбецел, — реготнув Гнат. — Ти хоч раз піштоля заряджав? Чи рушницю? Уявляєш, скільки часу це займає? Тебе разів зо сім зарубають, доки стрельнеш. А якщо злива? Дурниці кажеш.

— Вважаю, що у майбутньому заряджання рушниці займатиме секунди. Хоч під дощем, хоч під снігом, хоч... Диявол! — Офелія спіткнулася на ямці, Ярема ледь не випустив люльку з руки, швидко обтрусив бороду від тютюнового попелу. — Глянь, мені бороду не пропалило?

— Та наче ні.

Вони й забули вже, який Савка з виду, — подумав Северин.

— Про що це я... А! Піштоль можна заряджати за мить, при цьому навіть не опускаючи його. Уявляєш собі таке?

— Ну ти й вигадник, — похитав головою слобожанин.

— До тебе ніхто не насмілиться підійти!

— І ти не наважишся ні до кого сунутися. Що тоді? Всі сидітимуть по ямах за милю один від одного та намагатимуться поцілити?

— А ще гармати, — захоплено продовжував шляхтич. — Уяви гармату, яку можна самому на руках переносити, ставити без лафету, а битиме вона вдесятеро далі ніж сьогодні.

— Гівно твоє майбутнє, — відрубав Гнат. — Війна боягузів. Зійтися з ворогом, бачити його очі, відчувати його страх, подолати власний — оце справжня битва! А ти хочеш ловити дурні кулі, які стрельне бозна-звідки якийсь чорт. У сраку такі війни!

Пан Клименко, у чиїх картинах майбутнього чумацькі валки складалися винятково з механічних возів, поза сумнівом, став би на бік Яреми.

— Слухай, ясновельможний, а пірначі також по колекційних клунях будуть?

— Оце вже дзуськи.

Гнат голосно розреготався, а його кінь Упир заіржав вслід за хазяїном.

Марко їхав останнім, а Пилип — провідником загону. Тому саме він першим угледів сцену, що зустріла ватагу в непримітному селі під назвою Ставища.

Біля тину при невеликій хатці чоловік із розпашілим обличчям намотав на кулак волосся жінки — наче лялькар, що тримає велику ляльку за нитку. Рука тягнула волосся вниз, відкривши небу заплакане жіноче обличчя та тонку шию з пульсуючою веною. Права долоня здіймалася і важко ляскала по щоках: по лівій, по правій, по лівій, по правій. Жінка намагалася затулити обличчя руками, але тоді він викручував їй пальці; вона пробувала вивернутися та відштовхнути його, а той сильніше задирав їй голову та вичитував фальцетом:

— Клята дурепа! Буде тобі наука! Скільки разів я тобі говорив... Скільки? Разів? Тобі? Говорив?

Кожен знак питання запечатував дзвінкий ляпас. Від ударів щоки та вилиці набули хворобливого червоного кольору, наче шкіра ось-ось лусне. Жінка беззвучно ридала, задихаючись від стиснутого у горлі крику.

— Навчу тебе... Запам'ятаєш надовго...

Він заніс праву руку, і цього разу його долоня стиснулася в кулак.

— Не займай.

Канчук вжалив занесену для удару правицю. Чоловік закричав, випустив волосся, і жінка вирвалася з полону. Важко дихаючи, відступила на кілька кроків, безсило повалилися на лаву біля вікна, затулила обличчя руками і затремтіла від ридань.

Чоловік перевів спантеличений погляд на черес Пилипа, на жінку, на власну руку, з якої проступила кров. Ступив у бік жінки.

Канчук свиснув, обплів лозою його ногу та смикнув. Чоловік гепнувся на спину, зойкнув, сів та закляк, утупившись наляканими очима у Пилипа. Він був настільки ошелешений, що не розумів, що відбувається.

Обличчя Пилипа перекосила така страшна ненависть, що Северин не впізнав його.

— Якщо посмієш знову образити її, — прошипів таврієць. — Я дізнаюся та повернуся по твою душу.

Канчук свиснув утретє, хлопавкою розпоров повітря прямо над вухом чоловіка. Той затулив руками голову, спробував закричати, але від переляку занімів. За сценою підглядали кілька сусідок — хто з вікна, хто з дверей — але від погляду Чорнововка поховалися у хатах.

Тривало все не довше кількох секунд, рівно стільки, аби Марко вирвався вперед та поклав руку на плече Олефіра.