Аркан вовків

Коло розширили до шести миль, кілька разів зустрічалися з місцевими вартовими, які допомагали з пошуками.

Нічого!

Останнім наказом радіус розширили до десяти миль, ватазі доручили перевірити всі найменші села, хутори та садиби, та, якщо слід не знайдеться, припинити пошуки.

Северин лютував. На себе, на братів, на Вишняка, на безпорадність клятого Ордену, який попри легендарну велич не міг відшукати одного зниклого юнака. Інколи його накривав розпач і тоді здавалося, що Савку не знайдуть ніколи. Проте він жодного разу не висловив сумніви вголос: то було би визнанням поразки.

Прохання про переведення Чорнововка не задовольнили, через що роздратований Марко сипав дошкульними прискіпуваннями та, на додачу, призначив Северина незмінним посудомийником. Гнат та Пилип продовжували мовчазну війну, і тільки з життєрадісним велетом Яремою всі мали добрі взаємини. Северин полюбив патякати з Яровим про все на світі: шляхтич завжди був охочий до розмови, вмів слухати, знав багато цікавинок і з задоволенням ними ділився.

Гнат зауважив, що брат Щезник робить перші успіхи у шабельних вправах, але до пристойного, курва, рівня йому як до Говерли рачки. Натомість Северин допоміг Бойку написати пару чергових листів цукерочці Орисі.

— Вона тобі ще не відповіла?

— Ще ні, — відповів Гнат. — Але відповість, я точно знаю!

Пилип здебільшого читав, інколи грав на варгані, під час ночівель під небом завжди відлучався на пару годин, озброївшись луком і стрілами. Повертався зі здобиччю: зайцем, качкою чи куріпкою, а одного вечора притягнув молодого кабанчика.

— Оце так постріл! — захоплено гукнув Ярема. — Прямо у серце!

Шляхтич полюбляв готувати, виходило у нього смачно, тож посада кухаря перейшла до нього сама собою. У селищах Яровий постійно купував торби солодощів та пригощав ватагу включно з Вишняком.

— Мамуньо щотижня шлють гроші, треба їх витрачати. Бо нащо вони ще потрібні, — пояснював шляхтич.

Одного дня Северин рушив до банку разом із Яремою, віддав молодому клерку грамоту характерника та дізнався, що має на особистому рахунку майже півтори сотні дукачів.

— Бажаєте зняти кошти? — поцікавився клерк шанобливо.

— Десять золотих, — відповів Северин.

Величезна сума не тішила його. Тим не менш, спадок, що накопичувався роками після смерті мами, стане у нагоді, як захист від майбутніх скрут.

Марко тримався осторонь, по черзі атакуючи ватагу зауваженнями, і всіх такий розклад цілком задовольняв. Юнаки брата Кременя поважали, але не любили, Вишняк платив тією ж монетою.

— От би його якось наквасити, щоб аж зашкварчало, — мріяв Гнат. — Скільки мандруємо разом, а досі не розумію, що він за хлоп. Може, на Покрову напоїти вийде?

Але на Покрову, свято українських захисників, напоїти не вдалося: у відповідь на привітання Вишняк тільки відмахнувся, не виявивши бажання підняти келихи. Того ж дня у невеликому селі вони перестріли юрбу, що стривожено гула навколо двох чоловіків.

Козак міцної статури, із сивим оселедцем, великою срібною сережкою в вусі, мав на собі синій кунтуш, що вказував на офіцера піхоти. На боці темніла свіжа пляма бруду: певно, через падіння в калюжу.

— Ти вдома сидів, землю орав та горя не знав! Не твоє це свято, — козак, добряче під хмелем, вимахував шаблею. — Чи ти з першими вусами до війська пішов, у курені жив, людей стріляв? Бачив, як побратимів перетворює на м'ясо пострілом гармати? Був на волосині від смерті? То робив я!

Він тричі гупнув себе в груди кулаком і щоразу трохи хитався від власних ударів:

— Хорунжий! Кирило! Руденко!

Його опонент, цибатий селянин у полатаній свитці, миролюбно виставив руки та каламутними очима зо-глядався у пошуках шляхів відступу.

— Я святкую, бо я — воїн, я — боронитель! Мене свята Богородиця покровом своїм захищала, коли я під малиновими корогвами служив! — волав боронитель. — А де ти був, га? Біля пічки сидів, бабу тискав? Отак і сиди вдома, а не по шинках чуже свято святкуй!

Северин роздивився на кунтуші хорунжого герб: чотирнадцятий стрілецький полк «Шуліки», один із найвідоміших підрозділів війська Січового.

— Діду Кирило, винуватий, не бийте, — пробелькотів цибатий. — Я собі піду... Не бийте тілько!

Його покірний тон лише роз'ярив козака.

— У порти наклав? Шмаркач! — Кирило бризкав слиною. — Навіть постояти за себе не можеш! Який з тебе чоловік?

Він спробував ударити шаблею, але вона чомусь застрягла у повітрі.

— Не займай, — мовив похмуро Вишняк, стискаючи долонею лезо.

Кирило вирячився на нього, збирався з думками кілька секунд, після чого розродився:

— Чортові вовкулаки! Ніде від вас сховку не знайдеш!

Хорунжий висмикнув і сховав шаблю, а затим розплився у п'яній посмішці. Його цибатий опонент скористався можливістю та швиденько накивав п'ятами.

— Люблю вас, клятих химородників! Як тоді в двадцять другому не дали моїй голівоньці полягти, то й зараз не дали дурницю встругнути... Хорунжий Кирило Руденко до наказів готовий! — козак урочисто відсалютував.

— Іди поспи гарненько, хорунжий Руденко, — наказав Марко.