Я считаю, что в значительной мере, наряду с недостаточной подготовкой и недостатками кадров (на такую колоссальную территорию) было и то, что подпольщики были перегружены такой технической второстепенной работой, как связь, хозяйство, составление отчётов, работа пунктов, разные заготовительные, хозяйственные и противо-колхозные акции СБ и т.д. Кроме того, трата времени на второстепенную работу вызвала «нажим» со стороны большевиков, что в результате приносит потери в людях, мешает вообще организационной работе.
Из этого следует, что на «ПЗУЗ» необходимо всё оставить на второй план и заниматься в основном (пока ещё есть кому) воспитанием подпольных кадров и выращиванием революционных кадров ОУН из народних масс» (Арх. спр. №372, т. 28, арк. 68–70. В справі копія документа віддрукована російською мовою).
У брошурі П.Полтави «Про наш план боротьби за визволення України в теперішній обстановці» (віддрукована у друкарні ОУН «Воля народам» у квітні 1950 р.) зазначається: «... починаючи від 1946 року, український визвольний революційний рух в СРСР почав переходити від форм широкої повстанської боротьби до форм боротьби глибоко підпільної. Практично ця зміна тактики виявилася передусім в такому:
1) поступово, відповідно до обстановки та до потреб в окремих районах, розформовувано відділи УПА, а їхніх учасників, командирів і бійців включено в рамки підпілля, до підпільної сітки;
2) весь побут підпілля, а теж його роботу, глибоко законспіровувано;
3) в протилежність до того, як це воно було в період широких дій УПА (головна мета цих дій не дати ворогові розтягнути його владу поза облта райцентри), тепер на перший план висунено політично-пропагандивну та політично-організаторську роботу. В теперішній момент основною формою боротьби українського визвольно-революціного руху в СРСР є збройне підпілля». (Арх. спр. №372, т. 28, арк. 192).
Згідно з вказівкою Центрального проводу ОУН-б в першій половині 50-х років терористична діяльність нелегальних структур українських націоналістів в Україні стала поступово припинятись. До кінця 1955 р. практично перестали фіксуватися терористичні прояви з боку учасників ОУН.
Як видно з архівних документів НКДБ-МДБ-КГБ УРСР, за 1944–1953 роки, тобто до моменту повної ліквідації націоналістичного підпілля і його озброєних формувань, учасниками ОУН-УПА в західних областях України здійснено:
У результаті цих проявів було вбито або забрано в ліс бойовиками ОУН-УПА 2662 працівники радянсько-партійного активу, 582 голови сільських РАД, 262 голови колгоспів, 446 колгоспників, 829 працівників держбезпеки, 473 працівники міліції, 1525 бійців груп охорони громадського порядку, 187 військовослужбовців, 933 службовців, 12 839 інших громадян. Всього загинуло 22 430 чоловік. При цьому слід ураховувати, що в 1944–1945 рр. не всі терористичні та інші прояви, а також кількість жертв фіксувалися органами НКВС-НКДБ у зв’язку з контролем ОУН-УПА значних територій у західному регіоні Україні. (Арх. спр. №372, т. 100, арк. 109–111).
До кінця 1945 року органами внутрішніх справ і держбезпеки республіки використовувалось 150 спецгруп, до складу яких входило близько 1800 чоловік. (Арх. спр. №372, т. 101, арк. 139). На період 20 лютого 1950 р. залишилося 19 таких груп кількістю 130 чол. (Арх. спр. №372, т. 84, арк. 10).
Узагальнених даних щодо діяльності спецгруп немає. В архівних матеріалах є лише окремі відомості стосовно цього питання. Зокрема, за станом на 1 липня 1945 р. спецгрупами ліквідовано 1980 учасників підпілля, захоплено живими 1142, вилучено більше 1000 одиниць зброї. (Арх. спр. 372, т. 82. арк. 102–103).
У діяльності окремих спецгруп, як видно з архівних матеріалів, мали місце протиправні дії. Так, учасники спецгрупи Острозького райвідділу МДБ Рівненської області (3 чол.), а також Хустського відділу МДБ Закарпатської області (5 чол.) протягом зими 1947–1948 рр. грабували місцевих жителів, забирали в них гроші, особисті речі та харчі. Стосовно таких фактів міністерством проводилися спеціальні розслідування, винні були притягнуті до суду. У квітні 1945 р. спецгрупи при міських та районних органах МДБ були розформовані і застосування їх в подальшому заборонялося. (Арх. спр. №372, т. 83, арк. 279–281).
В цей же період з санкції керівництва республіки органами МВС-МДБ почали створюватися винищувальні батальйони і групи сприяння їм. Керували ними офіцери органів МВС, на озброєнні вони мали гвинтівки, автомати, кулемети, гранати. Створенням таких підрозділів переслідувалася мета — втягнути населення західних областей в активну боротьбу з озброєним оунівським підпіллям. Спочатку до цих формувань залучалися і громадяни польської національності як потерпілі від ОУН-УПА. Згодом українці стали основним контингентом винищувальних батальйонів, які були укомплектовані за рахунок колишніх партизанів та громадян, що потерпіли від рук оунівців. До середини 1945 р. винищувальні батальйони не становили структурно-оформлену бойову силу і використовувалися переважно для охорони сіл та райцентрів.