Безлюдні острови 4-5

Але мені довелося забігти аж на край свого юнацького світу, щоб зрозуміти, як мало книжок розповідає про стан людини. Пам’ятаю вечір під час кампанії в Італії, коли ми побачили собаку, яка вила біля трупа свого господаря та лизала його мертве обличчя. "Ніколи на жодному полі бою ніщо не справляло на мене такого враження. Я був шокований. Цього чоловіка, подумав я, покинули всі, крім собаки, який урок дає людям природа!". Homo sapiens вважається найдосконалішим із створінь, хоча єдиною його перевагою є талант писати, брехати й розповідати анекдоти; Мені не довелося чекати, поки Дарвін це зрозуміє. "Помітивши під час полювання, наскільки нутрощі тварини схожі на людські, я зрозумів, що людина — це лише більш розвинений організм у ланцюзі, першою ланкою якого є рослина". Можливо, ці нижчі створіння, цей пес, що плаче над людським трупом, ближчі до серця Творця, ніж людина. Людина – це тільки звучить гордо.

І мені знадобилося стати володарем половини світу, щоб це повністю зрозуміти. З того моменту, як я створив імперію, я був засуджений до імператорського двору та імператорського персоналу, двох груп дурнів, глухих до будь-якого вищого послання та зайнятих метушнею навколо своїх гаманців, заради яких вони готові на будь-яку підлість. Тоді я зрозумів різницю між самотністю та осамітненням.

Я захищав від них власну суть: у найбільших натовпах я будував у собі острів, коли відчував потребу подумати чи обговорити щось дуже важливе. Де Сеґюр назвав це моєю "глибокою задумливістю", Бур’єн — "летаргічним сном", а мій дворецький Констан — "летаргічною задумливістю":

"Він не помічав появи людей, яких викликав до себе; він дивився на них і ніби не бачив їх, іноді проходило більше півгодини, перш ніж він заговорив з новоприбулим. Прокинувшись із заціпеніння, він про щось питав, але відповіді, здавалося, зовсім не слухав. Ніщо не могло перервати цю летаргічну задумливість".

- Меневаль!

- Так, ваша величність?..

- Розкажи мені ще раз, як це було?... Тож ти нахилився, а тоді він...

Ще одне свідчення залишив генерал Тібо, описуючи сцену, що сталася в Комп'єні:

"Пройшовши на середину вітальні, імператор раптом зупинився, схрестив руки на грудях і втупився в точку на підлозі приблизно в шести кроках від нього й нерухомо застиг. Усі — оточення, вищі полководці й міністри, посли іноземних держав, королі й правлячі князі — зупинилися біля нього, оточили його широким колом і завмерли в глибокій тиші, не сміючи навіть глянути один на одного. Так минуло п'ять хвилин, шість, вісім... Нарешті маршал Массена, переможець Суворова, стоячи в першому ряду, підійшов до імператора і щось прошепотів. Ледве він це зробив, як імператор, все ще не підводячи очей, продекламував громовим голосом: "А панові що до того?". Наляканий патріарх військової слави шанобливо відступив, а Наполеон залишився нерухомим. Потім, наче прокинувшись від сну, підняв голову, опустив схрещені руки, озирнувся на всіх пильно і, не кажучи ні слова, повернувся до ігрової кімнати. Я бачу це все так, ніби це було сьогодні, але досі не можу зрозуміти, що це було".

То був один із моїх островів, дурню. Я був Робінзоном серед вас, навіть коли мене оточували півмільйона людей, які кричали "віват".