Безлюдні острови 4-5

Даремно — іншого дива я собі дозволити не можу. Надто довго я ношу світ на своїх плечах і трохи втомився. Я тут, щоб померти, на цьому острові, на межі трьох континентів, де Камоенс, ніби в пророчому передчутті, помістив генія вітрів і бур. Отрута дедалі дужче нищить моє тіло, я вже не маю сили навіть займатися городом. Я випустив щ рук свій останній скіпетр — лопату, яка давала мені заняття. Адже хіба я все життя не був городником? От тільки город зменшився до кількох метрів під вікном.

Наполеон на острові святої Єлени, тогочасна популярна літографія з малюнка Фрея

Незабаром я зіткнуся з власником городів. Не бійтеся — у мене є гігантський набір відмичок до його серця, які можна відкрити лише за допомогою любові. Достатньо взяти ті дві, які мені надали, коли я вже був банкрутом.

Про першу я почув під час німецької кампанії. Ми відступали на захід, і цей відступ нічого не могло зупинити; подальші катастрофи позбавляли останніх ілюзій, і щури почали тікати з тонучого корабля. За мостом, по якому переходили втомлені війська, до мене підійшов одягнений в чорне капітан. Це був італієць, командир кінної батареї. Ця сцена мала багато свідків, тому що вперше зустрілися двоє відомих в армії людей, а я його не знав.

Поляк Войцеховський зазначає у своєму щоденнику, що був то тип "настільки чорний, рябий і бородатий, що справді був схожий на диявола". Я й справді побачив незвичайну людину. На гранітному обличчі, вкритому ранами, були очі жахливої ​​сили й нелюдського спокою природженого приборкувача диких звірів. Вперше в житті мені здалося, що мій погляд відбивається від цих очей, мов куля від броні. Це було прикро, але ще більше мене роздратувало, коли він коротко, ніби наказуючи, сказав:

"Дай мені хрест, я заслужив його".

Ніколи я ще не бачив такої нахабства від солдата; подумав, що це зухвалість, породжена усвідомленням мого падіння, і хотів був гаркнути, як раптом начальник генерального штабу, маршал Бертьє нахилився і прошепотів мені на вухо:

- Сір, це "Диявол"!

Тоді я згадав, я чув про нього. Він був офіцером легендарної відваги, холодним, як скеля, у найбільшій небезпеці й у найжаркішій битві, нібито невимушено, виконуючи неймовірні подвиги з дивовижною безтурботністю. Він користувався великою повагою серед підлеглих і тисячу разів заслуговував медалей, але через надмірну гордість і зарозумілість його не любили серед начальства; він порушував дисципліну і ніколи не розглядався до відзначень. Перш ніж опустилася завіса, він скористався нагодою, щоб згадати драму, в якій він зіграв чудову роль. Я запитав:

"- Який хрест ти хочеш?".

Я був упевнений, що він вимагатиме Почесного легіону, але він хотів пам'ятку, пов’язану із його батьківщиною, яку я звільнив від австрійських кайданів і на яку знову чекали ланцюги.

"Італійської Корони", — відповів він.

"- Бертьє! Внесіть його в списки на цей хрест".

Він навіть не здригнувся. Стояв і дивився на мене тим самим поглядом, тим самим кам'яним спокоєм людини без недоліків, що мене так дратував. Секунди минули, а він не попросив дозволу піти.

"Що тобі ще потрібно?!" – нетерпляче спитав я.

"Я хочу придивитися до тебе, — сказав він, — бо я тебе дуже люблю".

Його щоки були сухі, але я відчувала його сльози глибоко на своїх повіках. Я повернувся на каблуки і більше його не побачив.

У 1815 році, коли я повернувся на трон на Сто Днів, розлючені Габсбурги вигнали з Шенбрунна останніх французів, які супроводжували Орля, гувернантку та мого колишнього секретаря Меневаля, а потім оточили дитину людьми, під тиском яких він перестав стверджувати, що німецька мова була огидною, і вітав кожного маршала запитанням: "Ти теж зрадив мого тата?" і повторював, що "Париж у тисячу разів приємніший за Відень, бо там мій любий тато". Їм було неважко залякати малого: синові було чотири роки. А довкола Шенбрунна і в самому Шенбрунні відбувався Віденський конгрес — Європі кували нові ґрати — і представники кількох десятків країн, використовуючи тодішню міжнародну мову, французьку, змінювали моє ім’я в усіх відмінках: скажений пес, узурпатор, корсиканський головоріз і т. д. Стопикий відгомін Конгресу говорив моєму синові, що я негідник.