Безлюдні острови 6-7

Думки вчених (наприклад, наведені вище), підтверджені всією літературою з цього питання, доходять лише до небагатьох людей. Широкому загалу "з дитинства" відома церковна версія, в якій верхівкою брехні чи абсурду, як вам більше подобається, є вже кілька сотень років нісенітниця про анафему, накладену Григорієм VII на... Болеслава, за вбивство! Цю нісенітницю вміщували навіть енциклопедії ("Мала польська енциклопедія" з 1847 р., "Велика загальна Енциклопедія" з 1900 р.), і не тільки в ХІХ столітті, прикладом чого є популярна енциклопедія для дітей і підлітків "Хто, коли, чому?". (1958), де ми маємо і вбивство під час меси, і папське прокляття Болека, бо Григорій VII є його... ворогом! Єдине, чого не вистачає, так це опису подорожі Болеслава до Каносси![30]

Так ото було "покінчено" вельможами (змова) і Церквою (фальшива легенда) з найкращим володарем Польщі – крім Баторія. Так само ефективно ця компанія впоралася і з Баторієм. Коли король Стефан блискучими перемогами вибив власницькі ікла царю Івану Грозному, польський парламент... розкритикував переможця за "несправедливий напад на такого нешкідливого монарха, як Великий князь Московський, який любить і обожнює Річ Посполиту" (!!!, фраза Міцкевича). Опинившись на краю прірви, Іван почав загравати з Римом, а церква, спокушена надією окатоличити Русь (треба бути божевільним, щоб у це повірити), змусила Баторія підписати мир, що врятувало Росію, але призвело до згуби Польщі через 200 років.

Згуба (розділи і ліквідація Лєхистану) припала на XVIII ст., коли мода на зраду батьківщини досягла такого апогею, що викликала огиду навіть у тих, хто платив за зраду (російський посланник Сальдерн сказав про польську аристократію: "Одною рукою подавати гаманець, а другою бити по пиці". Про начальника борделя, доброго "короля Стася", мий і досі читаємо апологетичні легенди, які пояснюють його "слабкість" об’єктивними причинами: він мав на меті добре, але що ж міг зробити?.. Тим часом, як показують розсекречені в ХІХ столітті документи петербурзьких та берлінських архівів (опубліковано Соловйовим в "Історії Росії" і "Збірці" Імператорського Історичного Товариства) — він був банальним агентом іноземної держави, який заробляв величезні суми від кожного розділу своєї країни, як довели історики Краушар і Ашкеназі. Краушар писав про вищезгадані документи: "Цей матеріал виняткової важливості (...) дає ключ до пояснення таємних інтриг короля Станіслава Августа проти незалежності нації, спрямованих (...) до повного приниження не тільки монаршої, а й людської гідності". І назвав Понятовського: "лише виконавцем доручень із Петербурга" (цариця Катерина називала його "восковою лялькою", а російські міністри ще дотепніше: "повноважним представником Росії"). Незважаючи на це, сучасні історики та публіцисти, ігноруючи документальні джерела, продовжують розливаються переживаннями над Лазєнками, четверговими обідами та культурою доброго "Стася". Чому я нагадую про цього зрадника? Бо це ж саме він у 1765 році встановив орден святого Станіслава, який через кілька десятків років пізніше навіть перестав бути формально польським, зробившись орденом імперії царів. Девізом того ордена зрадника, встановленого зрадником, звучав: "винагороджуючи заохочує". Винагорода зради завжди заохочує до плідного продовження[31].

Для того всього, що я висловив виключно побіжно, і що можна було б розвинути в довгий мов наповнена сльозами Вісла меморіал, я ненавиджу польську історію, Польщу кохаючи.. Я не є тупо віруючим в "теорію змов в історії", яка в кожному політичному обороті вбачає підступних змовників, євреїв, масонів і мафію різних відтінків. Але, заради Бога, яка могутня мафія, мабуть, виношувала в пеклі змову проти Польщі тисячу років тому, доля, яка змусила нас безрозсудно, як купа п’яних самогубців, власноруч запакувати себе в могили століття за століттям, розпинаючи найкращих серед нас, які могли збавити нашу країну!