Безлюдні острови 6-7

Захисники єпископа стверджують, що виступ шляхти проти Сміливого був не політичною змовою, інспірованою ззовні, а внутрішнім повстанням, яке стихійно почалося під час Київської експедиції і було пов’язане з одночасним "бунтом невільних". Але ж, ті "бунти" були черговою абсурдною вигадкою Кадлубека — нічого подібного не мало місця, на цю тему немає жодних джерел, і це суперечить усім тим передумовам, які нещодавно (1982 рік) проаналізував Тадеуш Ґрудзінський, який у висновку назвав проголошене Кадлубеком — "цілком штучною конструкцією хронікера". І це не є новиною, Брукнер уже стверджував: "Бунт знаті під час Київського походу 1078/79 рр. — це пізніша байка". На таких ото небилицях був заснований вирок, що тащиться за народом і досі, мов згубна тінь!

А тепер припустімо — ми можемо собі це дозволити, — що "кадлубековці" мають рацію, тобто єпископ не зрадив батьківщину, а збунтувався проти злого короля і прокляв його, і навіть погодьмося, що зрада в тодішньому понятті не означала того, що сьогодні ми розуміємо як державну зраду. Все це не змінює того факту, що Церква та її історіографічні слуги забули, і я їм нагадаю (про це, до речі, забули і захисники Сміливого). Так ось, будь-які дії проти Болеслава були ножем у спину Риму – зрадою Церкви, яку неможливо було виправдати чи переосмислити в мовному сенсі.

Я мушу тут згадати одного з найбільших Пап, тих, хто приніс честь християнству: Григорія VII, людину, яка сильно сколихнула тогочасний світ.

Римський Папа Григорій VII (1073-1085)

З юності він привертав увагу видатних мужів своєї епохи своїми здібностями, а народу – своїм доброчесним життям і тим, що не гнався за багатством і золотом, як багато з князів Церкви. Цей плебей, син тосканського селянина, ця маленький, стрункий, худий, смаглявий монашок витратив багато років, щоб стати великим лицарем Ісуса Христа, готуючись до двох великих битв: за моральне піднесення духовенства (етика духовенства була тоді жахливою, поширювалися симонія, розпуста, множилися фальшиві чудеса та реліквії, йшла гонитва за збагаченням за рахунок принижених, тощо) і скасування світської влади над церковною, особливо в справі призначення духовенство (німецькі імператори призначали та скидали пап за власною примхою). Говорячи про місію Святої Церкви, він ніби ріс і гарнішав, а в його великих чорних очах горіло полум'я і ховалися блискавки. Він сам подавав приклад: ставши Папою, не змінив свого способу життя і, як інші Папи, не оточив себе пишним двором. Шматок хліба, келих молодого вина і миска білого гороху, звичайна їжа учнів св. Бенедикта, йому вистачили для їжі. Їв він раз на день, ввечері. Більш багатою його їжею було читання. Таким був цей чоловік – аскет, позбавлений мирських пристрастей, священик, що дивиться на небо сяючими очима, відважний реформатор, усім серцем відданий своїй ідеї.

Душа Стародавнього Риму вступила в жалюгідне тіло цього ченця, коли він, з волі римського народу, сів на апостольське крісло в Латеранському палаці в 1073 році (у віці 53 років). Він знав, що війни не виграються словами, йому потрібні сильні союзники на сході та заході. На сході був тридцятирічний Болеслав, який швидко перетворив свою країну на наддержаву і який ефективно стримував німецького імператора Генріха IV, передбачаючи кожен його крок, вміло граючи на розбіжностях між саксами і швабами (коли Генріх хотів напасти на Польщу, Болеслав підбурив саксів, і імператору прийшлось мати справу з придушенням повстання), протистояти чеському союзнику німців і посадити правителів на сусідні престоли (російський та угорський) згідно з власною волею. Він був би великим союзником, особливо тому, що був добрим християнином (з листа Григорія до Болека: "Єднаємося з Вашою Милістю у Христі"), який не шкодував великих дарів для Церкви у своїй країні. Цей молодий чоловік заслуговував на допомогу і звернення про допомогу.

У 1075 році вони зробилися союзниками, а потім Григорій оголосив війну імператору документом "Dictatus papae", а Болеслав почав відбудовувати антигерманську незалежність Польської Церкви з митрополією в Гнєзні, що, мабуть, викликало ревнощі та гнів у краківського єпископа – доти був першим у польській церковній ієрархії, тепер став підлеглим ґнєзненського архієпископа Богуміла. (Додатковою причиною ворожості Станіслава до монарха, безсумнівно, був королівський проект розширення мережі єпископств, що означало скорочення території Краківського єпископства, яке на той час було реальним земельним магнатом). Водночас, за згодою папи, у грудні 1076 р. Болеслав був коронований — це, у свою чергу (посилення центральної влади), розлютило польських шляхтичів, які завжди були несхильні до абсолютизму, і зробило їх сприйнятливими до підривних змов.