Безлюдні острови 6-7

Я знаю, що вони вважатимуть мене "єретиком", але не вони судді, тільки Бог — Він знає. Першим відомим "єретиком" був історик епохи Просвітництва Тадеуш Чацький, який заявив (1803), що "єпископ Станіслав змолявся з чехами" (при цьому він посилався на Галла, але останнього, хоча він свідчить, що чехи були "найзапеклішими ворогами поляків", прямо не стверджує, нібито єпископ був їхнім агентом; однак Бєловський захищав тезу Чацького, вказуючи на лист чеського правителя – цей документ свідчить про те, що Станіслав був улюбленцем чехів!). В негативному світлі представив святого Станіслава Мацейовський (1842), раніше Чашинський, потім Олещинський (1843), який використовував його, назвав передбачувані звірства Болека клерикальними "казками" і прирівняв їхню правдивість до байки про мишей короля Попіла. У 1844 р. молодий Калинка навіть писав, що треба покінчити з вигаданою балаканиною про вірність дій Станіслава, і заявляв, що неупереджена історіографія "виставила б Станіслава в некористному світлі". Він також додав, що опис царського вбивства єпископа є справою "літописців-священиків, які свідомо цей факт спотворюють". Але в похилому віці, тероризований соратниками в сутанах і власним страхом, він тільки вихваляв святого, показуючи його в найвигіднішому вигляді, хоча не зміг раціонально обґрунтувати зміни своїх переконань. Потім він побачив неупередженість історіографії, про яку важко судити, більш комічно чи більш збентежено: "Тут не йдеться про суто наукове дослідження, скоріше йдеться про об’єднання почуттів усієї нації, цих гімнів подячним та благальним…" і так далі. О, жорстока сила давнього страху Божої кари навіть за правду!

Наступні "єретики" ХІХ століття вели себе вже не так делікатно. Зрадником "expressis verbis" (прямо) святого Станіслава називали: Скорський (1873), Стефчик (1885) і Гумплович (1898). Але лише знамениті сьомий і восьмий розділи "Історичних нарисів з XI століття" (1904) Тадеуша Войцеховського стали революцією (оскільки їхня наукова аргументація була дуже сильною) і викликали бурхливу полеміку. Відтоді бібліографія справи св. Станіслав-Болеслав II почав швидко зростати; сьогодні це досить велике книжкове зібрання. Істориків, письменників і публіцистів, які взяли голос, можна розділити на чотири групи: прихильники Войцеховського (покарання смертю одного з лідерів чесько-німецької агентури, яка організувала повстання шляхти проти Сміливого); прихильники церковної версії, яка виводиться з Кадлубецького літопису (убивство невинного єпископа під час меси); прихильники олії, злитої на пристрасті (Болек вчинив убивство, але згодом спокутував його, здійснивши паломництво до Риму й отримав прощення гріха; це легенда, яку підтримувала Церква, щоб послабити опір стигматизації короля-героя; її прихильником, серед інших, був кардинал Вишинський); нарешті, прихильники теорії "ignoramus et ignorabimus" ("ми не знаємо правди і ніколи не будемо її знати", бо історичних джерел надто мало). Прийом тези четвертого табору, сформульовану в статті "Святий Станіслав із Щепанова" Енциклопедії Гутенберга (1931): "Все, що польська наука сказала на цю тему досі, є гіпотезою через брак джерел", був би найвигіднішим, але він породив би незручне питання: якщо ми нічого не знаємо, тоді яким правом був введений і залишається в силі культ людини, про яку не є відомим, чи заслужила вона на канонізацію?[27] Але ж більш важливими є битви, які ведуться головними антагоністами.