Беззоряне море

Якщо з іменами все гаразд, то це білявка, яка стоїть другою праворуч і повернулася сказати щось чи послухати останнього хлопчину, що майже зник після контакту з водою. Не можу розібрати його повне ім’я, але воно починається з «А». Леді та сама, що й на фото із Сімоною.

Під переліком імен написано: «Зустріч сов».

Син віщунки пливе в човні паперовим океаном.

Будівля на березі позаду нього тепер здається справжнім замком. У горішньому вікні горить світло. Навколо найвищої вежі скрутилася тінь дракона.

Весла занурюються в конфеті й серпантин, скуйовджують їх подібним до мерехтіння води синьо-зеленим вихором, однак неба, що могло б віддзеркалюватися такими кольорами, угорі немає. Закарі дивиться туди, де воно мало б бути, розмірковуючи, чи хтось нагорі змінює цей усесвіт.

Він пливе в маленькому човнику океаном. З відстані його, мабуть, навіть не видно. Крихітна рухома цятка на величних просторах.

А тут, унизу, посеред океану, він здається чимось значно більшим.

Щоб дістатися міста на протилежному березі, знадобилося значно більше часу, ніж хлопець сподівався. Берегова лінія поцяткована безліччю вогнів, але Закарі пливе до найяскравішого.

Наблизившись, він бачить, що це маяк. Підпливши ще ближче, хлопець розуміє, що маяк зведений з пляшки вина із запаленою в горлечку свічкою.

Маяк височіє навпроти замку з його драконом, стереже місто з будинків та веж, оточених намальованими горами, яке розчиняється вдалині серед того, із чого його збудували.

Паперове конфеті навколо човна жене його до берега.

Закарі витягає човен на пляж, щоб море знову не забрало його собі.

Пляж укритий піском — кожна піщинка просто велетенська. Утім, шар дуже тонкий. Нижче ховається тверда поверхня. Закарі розкопує пісок біля човна й виявляє відполіровану червону деревину столу, на якій розташована ця частина світу. Лак на стільниці подряпаний піском і часом.

Хлопець іде від пляжу до зеленої паперової трави. Тепер він уже знає, де опинився, хай навіть не розуміє, чому він тут. Занурюється в ляльковий усесвіт, який так довго мріяв побачити, навіть не припускаючи, що колись мрія здійсниться і він розглядатиме його так зблизька.

Уздовж берега тягнуться стрімчаки, печери, скрині зі скарбами та ще так багато всього, що цікаво було б оглянути. Але Закарі знає, куди прямує. Він просувається в глиб суходолу, а паперова трава шурхотить під його босими ногами.

Він минає повз розсип храмових руїн і вкритий снігом готель, на зеленій траві повсюди розсипані паперові сніжинки.

Перетинає міст із ключів і луки, де буяють квіти з книжкових сторінок. Закарі не зупиняється, щоб прочитати їх.

Деякі складові цього світу видають свою справжню суть — це папір, ґудзики й винні пляшки. Інші — досконалі зменшені копії справжніх речей. Здалеку вони схожі на те, що зображують, але, наблизившись, Закарі бачить, що текстури несправжні. Штучність аж сочиться з усіх усюд.

Фермерський будиночок оточений ватними кульками, неначе то вівці.

Над ними на мотузках тріпотять складені з паперу пташки. Висять, але не літають.

Що далі йде Закарі, то частіше йому трапляються будинки. Він петляє вуличками, а потім навколо нього виростає місто з високими картонними будівлями, у яких нерівномірно розкидані вікна. Хлопець минає готель і йде провулком, помережаним ліхтарями й плакатами, що мають прикрашати якесь невідоме свято.

Місто переходить у маленьке містечко. Закарі йде головною вулицею, обабіч якої вишикувалися будинки, крамниці, ресторани й коктейль-бари, а також пошта, шинок та бібліотека.

Деякі з будинків розпалися. Інші поремонтовані скотчем і клеєм. Прикрашені, просторі й порожні, навіть ті, усередині яких є фігурки, що витріщаються скляними очима у вікна чи дивляться в келихи.

Такий вигляд має світ, у який ніщо не вдихнуло життя. Шматочки без історії. Він несправжній.

Порожнина в грудях Закарі болить, тужить за чимось справжнім.

Він проходить повз самотню ляльку в пошитому на замовлення костюмі із завеликими стібками, яка долілиць лежить посеред вулиці. Закарі намагається підняти її, але порцеляна тріскається, рука ляльки ламається, тож він залишає її на місці та йде далі.

На вершечку пагорба, з якого видно ціле місто, стоїть будинок. Великий ґанок і численні вікна із затуманеного бурштину. На його даху є майданчик, з якого відкривається краєвид на море. Звідти хлопця могли б побачити, але зараз на балконі нікого немає.

Він здається справжнім на тлі цього світу.

Світу, створеного навколо нього з паперу, клею та знайдених дрібничок.

Він бачить петлі на стіні лялькового будиночка. Замок не дає фасадові розпастися.

З обох боків від дверей сяють ліхтарі. Закарі підіймається сходами лялькового будиночка на ґанок. Лунає якесь гудіння. Дзижчання.

Двері відчинені. На нього чекали.

На табличці над дверима написано: «Пізнай себе і навчися страждати».

Дзижчання гучнішає. Воно множиться і змінюється, дзюркотить, а тоді розпадається на слова.

Привітпривітпривітпривітпривітпривіт

Привіт містере Роулінз нарешті ви тут привітпривіт.