Беззоряне море

Привіт.

Уривок з таємного щоденника Катріни Гоукінс

Цього разу минуло ще більше часу, щоденнику. Довелося перечитати тебе, тому що я не пам’ятала, на чому зупинилася. Як дивно не пригадувати своїх думок навіть попри те, що записала їх. Іноді Кет з минулого нагадує випадкового перехожого на вулиці.

Про Джоселін Кітінг я більше нічого не дізналася. Я досі не пригадала, де раніше чула про Короля Сов, і досі не знаю, від чого той ключ. Час від часу помічаю, як хтось спостерігає за мною в бібліотеці й нервую з того приводу, хоча це, може, і кумедно.

У мене проблеми зі сном. З. досі не знайшли.

Уже понад рік минув.

Ми довго не могли зв’язатися з мамою З., але тепер у мене всі його речі, витягнуті з університетського складу й напхані в коробки, вони в мене вдома. Я далі кажу його мамі, що можу привезти їх, але вона наполягає, щоб я почекала до випуску в наступному травні. Хто я така, щоб сперечатись із віщункою? До того ж З. має вишуканий смак на книжки, тож я застрягла, читаючи їх.

З людьми я більше не розмовляю, знаю, що мушу, але це так складно. Я кілька разів зустрілася з хлопцем, який працює барменом у «Прикметниковому іменнику», і він був милий, але я дозволила іскрі згаснути, щось таке. Одного разу не відповіла на повідомлення й більше нічого про нього не чула, а тепер він просто пересічний бармен, завжди привітний, коли я там буваю, і це дивно, наче я все вигадала й насправді нічого не було.

Щодо тієї фотографії в мене виникають такі самі відчуття. Я не писала тут про неї, але кілька місяців тому знайшла онлайн світлину з костюмованої благодійної вечірки. Там була ціла галерея зображень, і на одному була жінка в довгій білій сукні й короні та чоловік у костюмі (схоже, вони щойно припинили танцювати або збиралися почати). Вигляд у них такий, наче вони знайомі. Ніхто з них не дивиться в камеру. Вона поклала руку йому на груди.

Жінку я не впізнала, але хлопець — це З. Зі спалахом вона була б у більшому фокусі, але вже як є. А ось той, хто з нею, — це однозначно З. Він убраний в мою маску.

Підпису у світлини не було.

Коли я спробувала завантажити більше зображення, щоб зберегти файл, з’явилося повідомлення «Сторінку не знайдено», потім я ще кілька разів погортала галерею, але фото кудись зникло. Подумки я можу уявити той кадр, однак останнім часом не певна, що не вигадала його. Очевидно, я бачила те, що мені хотілося побачити.

Невдовзі після цього я видалила себе з усіх соцмереж. Закрила свій блог. А ще покинула випічку, крім невдалих експериментів з безглютеновим листковим тістом.

Утім, я намагалася розважити себе чимось.

Мій «Записник безкінечних можливостей» перетворився на дипломну роботу й навіть щось більше, тож я приїхала на зустріч на Мангеттен (я досі тут, завтра повертаюся до Вермонту) і на другий день мого перебування тут отримала повідомлення з невідомого номера: «Привіт, Кет. Північно-східний ріг Юніон-сквер, о 13:00».

Нижче був смайлик із бджолою, смайлик з ключем і смайлик з мечем. Я пішла туди. Хіба могло бути інакше?

На Юніон-сквер улаштували ринок, тож там було, як у зоопарку, і мені знадобилося трохи часу, щоб знайти, де можна зупинитися; я не знала, що саме слід шукати, тому вирішила, що хтось шукатиме мене. Звичайно, дотримуватися вказівок з анонімного повідомлення — ненадійно, але центр людного рогу вулиці здавався досить безпечним, і, гаразд, зізнаюся, мені було цікаво.

Я простояла там приблизно три хвилини, коли телефон знову завібрував і надійшло інше повідомлення: «Подивись угору».

Я поглянула вгору. Мені знадобилася ще хвилина, а тоді я помітила в горішньому вікні гігантської книжкової крамниці Barnes and Noble дівчину, яка дивилася на мене й тримала одну руку так, наче збиралася помахати, але не махала. У другій руці в неї був телефон і, тільки-но вона побачила, що я її помітила, одразу взялася щось клацати.

Я впізнала її. Ця дівчина кілька разів приходила на мої лекції, це було приблизно в той період, коли З. зник, але потім я не бачила її до січня. Вона захоплювалася плетінням. Допомогла мені вдосконалити візерунок із золотим снітчем. Ще ми кльово поспілкувалися про сюжетні лінії, що накладаються одна на одну, і про те, що жодна історія ніколи не буває всеохопною. Її звуть Сара Якось-там.

Вона була там і тоді, а я навіть не подумала про неї. Жодного разу.

Телефон-автомат поряд зі мною раптом задзвонив. Серйозно, я й не знала, що ці штуки ще працюють, подумки я відносила їх до об’єктів ностальгійного стрітарту.

Мій телефон завібрував від чергового повідомлення. «Підійми слухавку».

Я знову подивилась угору. Дівчина мала два телефони — один притискала до вуха, а на другому набирала текст. Завжди потрібні ще телефони.

Люди навколо стали дивно на мене поглядати, а я стояла найближче до автомата, тож телефонували напевне мені.

Тому я взяла слухавку.

— Гадаю, тебе звуть не Сара, — сказала я, притиснувши телефон до вуха.

— Ні, — озвалася вона.