Беззоряне море

Середня дитина, єдина донька, зберігала свій меч у скляній вітрині в бібліотеці. Він для неї був декоративний, існував як спомин про батька, який був видатним зброярем, і вона казала, що ніколи ним не користувалася. Та це була неправда. Дівчина часто виймала меч зі святилища, коли залишалась сама пізно вночі, і тренувалася управлятися з ним. Брат трохи навчив її битися на мечах, але саме цю зброю вона ніколи не використовувала в бою. Вона стежила, щоб меч блищав, знала напам’ять кожен його сантиметр, кожну подряпинку. Коли довго його не виймала з вітрини, у неї аж пальці свербіли від бажання доторкнутися до нього. Його вага в руці була така знайома, що дівчина подеколи навіть уві сні її відчувала.

Однієї ночі вона заснула в кріслі біля каміна в бібліотеці. Попри те що меч лежав у вітрині на полиці біля неї, дівчині снилося, що вона тримає його в руці.

У тому сні вона йшла лісом. Гілки на деревах були важкі від вишневого цвіту, завішані ліхтарями й заставлені книжковими стосами.

За прогулянкою дівчини стежило багато очей, але вона нікого не бачила. Навколо, мов сніг, осипався цвіт.

Вона дісталася галявини, де від розлогого дерева залишився самий лише пеньок. Він був оточений свічками й заставлений книжками, на яких стояв вулик — з нього цівками на книжки та пеньок стікав мед. Однак бджіл ніде не було видно.

Був там лише великий пугач, що влаштувався на вершечку вулика. Біло-коричневий птах був убраний у золоту корону. Коли донька зброяра наблизилася, пір’я в пугача настовбурчилося.

— Ти прийшла, щоб убити мене, — озвався Король Сов.

— Справді? — перепитала донька коваля.

— Вони завжди знаходять спосіб убити мене. І тут знайшли мене навіть уві сні.

— Хто? — поцікавилася дівчина, але Король Сов не відповів на її запитання.

— Новий король прийде на моє місце. Підходь ближче. Це твій намір.

Донька зброяра не хотіла вбивати пугача, але, схоже, намірилася це скоїти. Вона не розуміла, що це був сон, а в снах такі речі цілком логічні.

Дівчина відтяла Королю Сов голову. Один м’який натренований рух розсік пір’я і кістку.

Корона пугача впала з відрізаної голови, дзенькнувши об землю під ногами дівчини.

Донька зброяра нахилилася, щоб підняти її, але та розчинилася в пальцях, залишивши по собі ледь помітний золотий пил.

Потім вона прокинулася в кріслі біля каміна в бібліотеці.

Над полицею, де раніше лежав меч, на порожній вітрині влаштувався біло-коричневий пугач.

І він залишився з дівчиною до останнього її дня.

Закарі Езра Роулінз закоцюбнув, сидячи в темряві. Поки тривала розмова за чаєм, він увесь час чув музику Вівальді. Тепер іноді лунає якесь поскрипування (певно, Аллеґра совається на стільці). Закарі чекає, коли очі звикнуть до темряви, але цього не стається. Темрява густа й щільна, наче йому щось натягнули на очі.

А ось той звук — достоту двері відчинилися. Хлопець думає, що, можливо, Аллеґра покинула його прив’язаним до стільця, але він чує дещо інше: щось падає на протилежний край столу з такою силою, що той завібрував. Потім це щось падає на підлогу — розбивається горнятко.

А тоді лунають кроки. Вони наближаються.

Закарі намагається затамувати дух, але не може.

Кроки зупиняються біля його стільця, і хтось шепоче на вухо:

— А ти думав, що я дозволю їй забалакати тебе до смерті, Езро?

— Що діється… — починає хлопець, але Мірабель цитькає на нього.

— Вони можуть записувати. Лампочки я розбила, але аудіо й камери — це різні системи. Рятувальна місія триває більш-менш згідно з планом, дякую, що допоміг відволікти увагу.

Щось торкається його рук і якимось рухом розрубує мотузки навколо зап’ястя. Мірабель тягне стілець назад, допомагаючи Закарі звільнити ноги.

Дівчина, очевидно, чудово бачить уночі, у темряві вона бере його за руку. Хлопець знає, що долоні в нього спітніли, але йому байдуже. Закарі стискає долоню Мірабель, і вона стискає у відповідь його; прогулянка пліч-о-пліч із Королем чудовиськ йому дуже подобається.

З вікон до коридору сотається світло від ліхтарів, його досить, щоб бачити бодай щось.

Мірабель веде його вниз сходами, а потім оминає підвальні сходи, і тоді Закарі поступово починає розуміти, де опинився, хай навіть і поганенько бачить. Тіні наповзають одна на одну, лиш інколи зблисне багряно-рожеве волосся дівчини. Однак вони, діставшись підвалу, не виходять у крижаний сад. Мірабель веде хлопця в протилежному напрямку — у глиб будинку.

— Куди?.. — хоче спитати він, але дівчина знову на нього цитькає. Вони повертають у коридор, прощаючись зі світлом, що пробивалося із садка, і знову опиняються в темряві, а тоді Мірабель відчиняє десь у ній двері. Спершу Закарі думає, що це, можливо, якісь із її дверей, однак, коли очі призвичаюються, він бачить, що досі перебуває в «Клубі колекціонерів». Ця кімната менша за ту, що нагорі, і не має вікон; її освітлює старомодний ліхтар, поставлений на стос картонних коробок, — світло блимає на стінах, вихоплюючи картини в рамах, наче в якійсь занедбаній мініатюрній галереї.