Беззоряне море

Доріан розтягнувся на підлозі поряд з коробками, непритомний, але, вочевидь, дихає, і Закарі відчуває, як у серці щось розтискається. Раніше він навіть не помічав, що там щось стиснулося, і це відкриття його трохи нервує, але хлопець одразу відволікається на інші двері.

У центрі кімнати стоять двері в коробці, але без жодних стін. Вони якось прикріплені до підлоги, але над ними та з боків нічого нема. За дверима під протилежною стіною розкидано ще більше коробок.

— Я так і знала, що в них є свої, — каже Мірабель. — Потилицею відчувала, але не могла знайти, бо не знала, де шукати. Не розумію, де вони їх узяли, це не якісь старі нью-йоркські двері.

Двері здаються старовинними, кути поцятковані візерунками із цвяхів, тигр тримає в щелепах круглий дверний молоток, а замість кулястої ручки вигнута клямка. Ці двері були б доречніші в якомусь замку. Рама до них не пасує, лак на ній надто блискучий. Старі двері вставлені в нову раму.

— А вони спрацюють? — цікавиться Закарі.

— Є лише один спосіб дізнатися.

Мірабель відчиняє двері — і за ними замість протилежної стіни й картонних коробок відкривається освітлена ліхтарями порожнина на кшталт печери. Сходів немає, а двері ліфта чекають на них навпроти, значно далі, ніж це було б доречно.

Хлопець обходить двері з іншого боку. Ззаду це та сама рама, у якій видно Мірабель, та, коли він повертається до неї, печера та ліфт знову там само.

— Магія, — бурмоче Закарі собі під ніс.

— Езро, я хочу попросити тебе повірити в цілу купу всього неможливого, однак буду дуже вдячна, якщо ти втримаєшся від уживання слова на букву «м».

— Звичайно, — обіцяє Закарі, думаючи, що слово на букву «м» однаково не пояснює всього, що відбувається просто зараз.

— Допоможи мені з ним, гаразд? — просить дівчина, підходячи до Доріана. — Він важкий.

Вони вдвох піднімають Доріана за руки. Закарі неодноразово грав у цю гру з приятелями, які хильнули зайвого, але зараз усе інакше: доволі високий і геть непритомний чоловік повисає мертвим тягарем. Але пахне від нього досі приємно. У Мірабель неймовірно сильні руки, і разом вони ставлять Доріана на рівні ноги й тягнуть, зачіпаючи підлогу подряпаними носаками брогів.

Закарі глипає на одну з картин на стіні та впізнає місце, зображене на ній. Книжкові полиці тягнуться уздовж подібного до тунелю коридору, жінка в довгій мантії віддаляється від глядача, тримаючи в руці дуже схожий на нещодавно бачений ними на картонній коробці ліхтар.

На сусідній картині теж зображена знайома місцина — підземна «не-бібліотека»: шматочок звивистого коридору, постаті заломлюють світло, що ллється з-за рогу, і кидають тіні на книжки, але самі залишаються невидимими. Картина нижче теж схожа: закамарок з порожнім кріслом і самотньою лампою, помережана золотом темрява.

Потім вони проходять крізь двері — замість картин Закарі бачить кам’яну стіну.

Доріана вони тягнуть печерою до ліфта.

Позаду них чується якийсь шум, і хлопець усвідомлює, що не зачинив двері. Лунають кроки. Щось падає. Десь далеко гупають двері. А потім ліфт дзеленчить, повідомивши про своє прибуття, і безпека має вигляд потертого оксамиту й латуні.

Доріана зручніше вкласти на підлогу під лавами. Двері ліфта не зачиняються, а терпляче чекають.

Мірабель озирається туди, звідки вони прийшли, крізь досі відчинені двері до «Клубу колекціонерів».

— Ти мені довіряєш, Езро? — запитує вона.

— Так, — озивається хлопець, не роздумуючи.

— Колись я нагадаю тобі про це, — обіцяє дівчина. Засуває руку в торбу, витягає звідти щось маленьке й металеве, і Закарі не відразу розуміє, що це вогнепальна зброя. Щось невелике й вигадливе — femme fatale[39] могла б носити такий пістолет під підв’язкою, якби це була геть інша історія.

Мірабель підіймає зброю, цілиться у відчинені двері та стріляє в ліхтар на купі картонних коробок.

Закарі дивиться, як той вибухає феєрверком зі скла та масла, вогонь займається, росте, жадібно пожираючи коробки, шпалери й картини, а тоді двері ліфта зачиняються, закриваючи це видовище, і вони починають спускатися.

Передбачення і перекази: Скульпторка історій

Жила собі колись жінка, яка ліпила історії.

Вона створювала їх з усіх підручних матеріалів. Спершу працювала зі снігом, димом чи хмарами, адже їхні оповідки були тимчасові, мінливі. За мить вони зникали, і побачити та прочитати їх міг лише той, хто опинився неподалік у період між різьбленням та розпадом, проте саме цьому скульпторка й віддавала перевагу. А це не залишало їй часу, щоб перейматися дрібницями чи недосконалостями. Історії не існували досить довго, щоб вона чи хтось інший міг ставити їх під сумнів, критикувати чи ганити. Ось щойно вони були, а ось їх уже нема. Чимало історій зникали ще до того, як їх хтось прочитає, але скульпторка пам’ятала кожну з них.

Пристрасні любовні історії, якими вона заповнювала проміжки між краплями дощу та які зникали відразу після негоди.

Вигадливо налиті з винних пляшок трагедії, які замислено випивали, заїдаючи меланхолією і вишуканими сирами.