Беззоряне море

Вона відмовилася від усіх інших замовлень і доручень. Створила не одну історію, а багато. Історії всередині інших історій. Головоломки, повороти не туди й тупики з каменю, воску та диму. Жінка змайструвала замки` та знищила ключі до них. Вона сплела оповіді про те, що станеться, що могло б статися, що вже сталося, і про те, чого ніколи не станеться, і сплутала все це докупи.

Майстриня додала до свого міцного кам’яного витвору дещо з того, що творила в молодості, змішала елементи, які не піддалися б дії часу, з тими, які могли б зникнути відразу після створення.

Коли минув рік, мишоподібний чоловічок повернувся.

Скульпторка простягнула йому майстерно вирізьблену й прикрашену скриньку.

Чоловік поклав усередину дорогоцінність, яку мусив сховати. Скульпторка не показала, як зачиняти скриньку та як відчинити її знову. Це було відомо тільки їй.

— Дякую, — сказав чоловік і поцілував майстриню у вуста, у такий спосіб розплачуючись із нею, бо дати більшого не міг.

Жінка відповіла на його поцілунок і вирішила, що це справедлива ціна.

Після того як чоловічок поїхав, скульпторка більше нічого про нього не чула. Історія завмерла на місці.

Минуло багато років, і ті, хто шукав заховану річ, знайшли скульпторку.

Тільки-но дізнались, що ця жінка скоїла, вони відрізали їй руки.

В інший час в іншому місці: Інтерлюдія 2 Тепер забуте місто, дуже-дуже давно

Пірат (який залишається метафорою і водночас людиною та іноді стикається з труднощами, намагаючись поєднати обидві сутності) стоїть на березі, розглядаючи кораблі в Беззоряному морі неподалік від Гавані.

Чоловік дає своїм думкам намалювати себе поруч із дівчиною на борту одного з тих кораблів, що пливуть за далекі моря, кудись у майбутнє, подалі від цієї Гавані, щоб наблизитися до нової. Уявляє це так чітко й майже вірить, що це колись станеться. Він може уявити себе подалі звідси, вільним від правил та обмежень цього місця, неприхильним ні до кого, крім неї.

Він майже бачить зорі.

Пірат притискає дівчину міцніше, щоб та не мерзла, цілує її в плече, удаючи, наче попереду ціле життя, хоча насправді їм залишилося бути лише кілька хвилин разом.

Час, який уявляє собі чоловік, ще не прийшов до міста. І не скоро прийде.

Кораблі дуже далеко від берега. Позаду них уже стривожено калатають дзвони.

Пірат знає, хай навіть сам собі не зізнається, що їм усе-таки доведеться піти.

Дівчина (яка теж метафора, завжди мінлива метафора, що зрідка прибирає форми дівчини) теж це знає, знає навіть краще за нього, але вони ніколи не торкаються цієї теми.

Вони вже не вперше стоять разом на цих берегах. І не востаннє.

Цю історію вони переживатимуть знову і знову (разом і поодинці).

Клітка, до якої вони обоє потрапили, простора, але не має ключів.

Поки що.

Дівчина тягне пірата в затінок подалі від сяйва Беззоряного моря, бажаючи отримати якомога більше від часу, що залишився в них, перш ніж утрутяться Час і Доля.

Щоб віддати йому більше на згадку про себе.

Коли їх знаходять, дівчина зустрічає смерть із розплющеними очима, а крик коханого лунає в її вухах, аж поки беззоряна темрява вкотре не заявить свої права на неї: вона бачить океан світла, що лежить між цією точкою та їхньою свободою, — чистий і неохопний.

І вона здогадується, як їм його перетнути.

Книга III. Балада про Саймона та Елінор

Балада про Саймона та Елінор Називаючи речі, частина I

Маленька дівчинка дивиться широко розплющеними карими очима на кожного, хто приходить подивитися на неї. У темній хмарці пухнастого волосся навколо її голівки ховаються заблукалі листочки. Вона тримає дверну ручку так, як мала дитинка могла б тримати брязкальце або іграшку. Міцно. Захищає її.

Її посадили в крісло в одній з галерей, наче якийсь витвір мистецтва. Маленькі ноженята не торкаються землі. Її голівку оглянули й побачили на ній рану, проте крові не було. А біля рани розлився синець — зеленкувата пляма на світло-коричневій шкірі. Та, схоже, він їй не дошкуляє. Дівчинці дають тарілку з крихітними тістечками, і вона ласує ними, у задумі відкушуючи невеликі шматочки.

У дівчинки запитують, як її звуть. Вона, здається, не розуміє запитання. Виникають суперечки щодо того, чи зрозуміє щось із перекладу така юна особа (мало хто пам’ятає часи, коли сам був дитиною в цьому місці), проте прості запитання вона розуміє: киває, коли запитують, чи хоче вона їсти або пити. Усміхається, коли хтось приносить її стару м’яку іграшку — кролика з ріденьким хутром та опущеними вушками. Дверну ручку вона відпускає лише тоді, коли дістає в подарунок кролика й міцно пригортає його до себе.

Дівчинка не пригадує свого імені, віку, нічого не може сказати про родину. Коли її запитують, як вона сюди потрапила, дитина з жалісливим поглядом великих очей зводить догори дверну ручку, наче хоче сказати, що відповідь така очевидна й жахлива, але люди, які на неї дивляться, не надто уважні.