Бібліотека душ

Враження було таке, наче відпустили рогачку. Порожняк полетів і з розгону втелющився в міст. Уся хитка конструкція, вигнувшись, обвалилася у воду. Тієї ж миті корма нашого човна впала на воду і мотор, знову опинившись під водою, штовхнув нас уперед. Від раптового прискорення ми всі попадали, як кеглі в боулінгу. Але Шарон зумів утриматися за стерно і, випроставшись, різко повів нас геть від курсу зіткнення зі стіною каналу. Ми помчали вздовж хребта Смердючки, а позаду човна розходилася чорною буквою V на два боки вода.

Ми попригиналися якомога нижче, на випадок якщо знову полетять кулі. Але здавалося, що найбільша небезпека минулася. Стерв’ятники лишилися десь позаду, і я не міг собі уявити, щоб тепер вони нас наздогнали.

— То була та сама потвора, яку ми зустріли в підземці? Так? — відсапуючись, спитав Едисон.

Я зрозумів, що досі тамував подих, тому видихнув і потім кивнув. Емма подивилася на мене, бо чекала, що я щось скажу. Але я досі перетравлював інформацію. Кожен нерв у моєму тілі поколювало від чудасії, яка тільки-но сталася. Єдине я знав напевно: цього разу я майже взяв його під свій контроль. Було таке відчуття, ніби з кожною зустріччю я врізався трохи глибше в нервовий центр потвори. Слова виходили легше, здавалися вже не такими чужинськими для мого язика, зустрічали менше опору від порожняка. Та все одно він був наче тигр, на якого я накинув собачий нашийник. Будь-якої миті він може передумати й відкусити шматок від мене чи від будь-кого з нас. Але досі, хоч це й не піддавалося моєму розумінню, він цього не зробив.

Може, подумав я, ще одна-дві спроби, і я зможу нарешті його опанувати. А тоді… а тоді. О Господи, що за думка.

Тоді нас ніхто не зупинить.

Я озирнувся на привид мосту. Там, де ще буквально кілька секунд тому була конструкція, тепер у повітрі стояли стовпи пилюки й пороху від деревини. Я пошукав поглядом якихось кінцівок, що стирчали б із води, але поверхнею лише кружляло неживе сміття. Я спробував відчути порожняка, але від мого нутра тепер не було жодної користі. У животі було порожньо, наче вичавлено. Та потім туман кольору грязюки зімкнувся за нашими спинами й зафарбував усе видиво.

Якраз тоді, коли той монстр був мені потрібен, він догрався і згинув.

* * *

Ніс човна опустився, коли Шарон зменшив оберти двигуна й повернув до правого берега, крізь завій, що потроху вже розсіювався. Ми наближалися до кварталу страхітливих будинків з квартирами. Велетенською суцільною стіною вони нависали над краєм води, нагадуючи не так будинки, як крайню межу лабіринту, хмурного, фортецеподібного, з кількома входами. Ми поволі дрейфували вздовж цієї стіни, шукаючи місця, де можна було б зайти. Зрештою прохід помітила Емма, хоча мені довелося примружитися, щоб його роздивитись, бо я не бачив нічого, крім гри тіней.

Назвати це провулком було б перебільшенням. Щілина-каньйон, вузька, мов лезо ножа, від стіни до стіни завширшки з плече і в п’ятдесят разів вища. Вхід до неї було позначено драбиною, порослою мохом, пригвинченою прямо до берега. Мені було видно лише маленький відрізок того проходу, а далі він завертав і зникав у безсонячній пітьмі.

— І куди він веде? — спитав я.

— Туди, куди бояться ступати янголи, — відповів Шарон. — Це не те місце висадки, яке я для вас вибрав, але зараз вибір у нас невеликий. Ви твердо вирішили, що не хочете покинути Акр? Час іще є.

— Дуже твердо, — одночасно відказали Емма й Едисон.

Що ж до мене, то я б з радістю обговорив це питання. Але повертати назад було запізно. «Знайдемо їх чи загинемо, шукаючи», — щось таке я сказав за останні кілька днів. Час пірнати в прохід.

— У такому разі прямо по курсу земля, — сухо сказав Шарон. З-під своєї лавки він витяг причальний канат, закинув його за драбину і підтягнув нас до берега. — Усі виходьте, будь ласка. Обережно, дивіться під ноги. Стривайте, дайте спершу я.

Шарон видряпався слизькою драбиною, на якій була тільки половина необхідних щаблів, так жваво, наче вже багато разів це робив. Опинившись нагорі, він став на коліна й простягнув руку, щоб допомогти вибратися кожному з нас по черзі. Першою пішла Емма, потім я підсадив знервованого Едисона, що ніяк не хотів сидіти спокійно, а потім, як гордий і дурний, я поліз драбиною, не взявшись за Шаронову руку, послизнувся і мало не впав.

Тієї ж миті, як ми всі твердо стали ногами на землю, Шарон став спускатися драбиною назад у човен. Він залишив двигун на неробочому ходу.

— Хвилиночку, — сказала Емма. — А куди це ви?

— Подалі звідси! — відповів Шарон і зістрибнув з драбини в човен. — Ви не могли б скинути мені он той канат?

— Не могла б! Спершу ви мусите показати нам, куди йти. Ми поняття не маємо, де ми!

— Я не проводжу наземних екскурсій. Я суто річковий гід.

Ми обмінялися спантеличеними поглядами.

— Дайте нам хоч якісь вказівки, куди йти, — благально промовив я.

— А ще краще — карту, — сказав Едисон.