Бібліотека душ

— Карта! — вигукнув Шарон таким тоном, неначе більшої дурниці в житті не чув. — У Диявольському Акрі більше злодійських коридорів, тунелів для вбивць і кубел, ніж будь-де у світі. Ці нетрі неможливо нанести на карту! Усе, поводьтесь як дорослі й віддайте мені канат.

— Не віддамо, поки не розкажеш нам щось корисне! — заявила Емма. — Ім’я людини, в якої ми можемо попросити допомоги. Людини, яка не продасть нас витворам.

Шарон пирхнув зі сміху.

Емма обурено стала в позу.

— Хоч одна така людина тут мусить бути.

Шарон вклонився — мовляв, «Ви з нею балакаєте!», потім до половини виліз драбиною і висмикнув канат з Емминих рук.

— Годі вже. Прощавайте, діти. Я впевнений, що більше ніколи вас не побачу.

Із цими словами він ступив у свій човен і по щиколотку провалився у воду. Заверещавши, мов дівчисько, він нахилився, щоб глянути, як таке могло статися. Схоже, кулі, що не влучили нам у голови, пробили кілька дірок у корпусі човна, і він тепер протікав, мов решето.

— Подивіться, що ви накоїли! Мій човен зрешетили!

Еммині очі небезпечно сяйнули.

— Що ми накоїли?

Шарон провів швидку інспекцію і дійшов висновку, що поранення смертельні.

— Я у безвиході! — театрально проголосив він, потім заглушив двигун, склав свою довгу жердину до розміру дирижерської палички і знову видряпався на берег драбиною. — Я йду шукати ремісника, який полагодить мою шкаралупку, — повідомив він, шугнувши повз нас, — а вам за мною йти не дозволю.

Вервечкою ми рушили слідом за ним у вузький прохід.

— А чому це? — пронизливо крикнула йому навздогін Емма.

— Бо ви прокляті! Ви приносите нещастя! — Шарон махнув кудись позад себе рукою, ніби відганяючи мух. — Щезніть!

— Тобто як це — «щезніть»? — Емма пробігла кілька кроків уперед і вхопила Шарона за балахон з каптуром. Він розвернувся швидко, мов дзиґа, і висмикнув у неї свій поділ. На мить мені здалося, що здійнята рука зараз її вдарить. Я весь напружився, готуючись на нього стрибнути, але його рука просто зависла в повітрі, як попередження.

— Я плавав цим маршрутом незліченну кількість разів, і жодного разу ще мене не атакували Смердюччині пірати. Жодного разу не був я змушений спалити своє прикриття й увімкнути бензиновий двигун. І ще ніколи, ніколи мій човен не зазнавав ушкоджень. Від вас більше з’їжі, ніж прибутку, отак-от. Тому я більше не хочу мати з вами нічого спільного.

Поки він говорив, я зазирнув повз нього у провулок. Мої очі ще не зовсім пристосувалися до темряви, але й те, що вдалося роздивитися, лякало: звивистий прохід нагадував лабіринт; уздовж нього, як випалі зуби, чорніли дверні проходи без дверей, і всюди оживали зловісні звуки — бурмотіння, шкрябанина, метушливі кроки. Я так і відчував, як за нами споглядають голодні очиська, як виймаються з кишень ножі.

Ми не могли зостатися там самі. Єдине, що лишалося, — благати.

— Ми заплатимо вдвічі більше, ніж обіцяли, — сказав я.

— І човен ваш поремонтуємо, — долучився Едисон.

— Та кому потрібен ваш проклятущий дріб’язок?! — обурився Шарон. — Хіба ви не бачите, що мені кінець? Як я тепер повертатимуся до Диявольського Акра? Думаєте, стерв’ятники залишать мене в спокої? Після того, як мої клієнти двох із них уколошкали?

— А що ви хотіли? — спитала Емма. — Ми мусили відбиватися!

— От тільки не треба цього. Вони б не стали наполягати, якби не йшлося про… про те, що… — Шарон подивився на мене і стишив голос до шепоту. — Ви могли б і сказати мені, що ви в союзі з тварюками ночі!

— Е-е-е-м, — невпевнено промовив я. — Я б не сказав, що ми «в союзі»…

— У цьому світі є мало такого, чого я боюся, але я взяв собі за правило тримати дистанцію з монстрами, що висмоктують душу. А за вами один такий ходив, як гончак на прив’язі! Слід думати, що він не забариться і от-от буде тут?

— Навряд, — відповів Едисон. — Пригадуєте, як кілька хвилин тому йому на голову впав міст?

— Маленький місточок, — виправив Шарон. — А зараз даруйте, мені потрібно піти у своїх човнярських справах. — І з цими словами він почимчикував геть.

І перш ніж ми встигли його наздогнати, він завернув за ріг. А за той час, що ми підходили, встиг зникнути — напевно, розчинився в одному з тих тунелів, про які згадував у розмові. Спантеличені й перелякані, ми стояли й роззиралися навкруги.

— Повірити не можу, що він узяв і так просто нас покинув! — вигукнув я.

— Я теж, — спокійно відповів Едисон. — Тобто я не думаю, що він нас покинув. Мені здається, він веде переговори. — Пес прочистив горло, сів на задні лапи й громовим голосом звернувся кудись угору, до дахів. — Добрий пане! Ми маємо намір врятувати своїх друзів і своїх імбрин. І врятуємо, запам’ятайте мої слова. А коли це станеться і вони дізнаються, як ви нам посприяли, то будуть надзвичайно вам вдячні.

Витримавши театральну паузу, пес повів далі.