Бібліотека душ

— Так, — відрізав Едисон. — У царстві дивних це поза законом, і на те є слушні причини.

— Бути дивним — священний дар, — пояснила Емма. — І продавати його означає здешевлювати те, що є в нас найбільш особливого.

Прозвучало це так, ніби вона відтарабанила завчену істину, яку їй втовкмачували змалечку.

— А, — сказав я. — Ясно.

— Тебе це не переконало, — зауважив Едисон.

— Я просто не розумію, що в цьому поганого. Якби мені потрібні були послуги людини-невидимки, а цій невидимці потрібні були б гроші, то чому б нам не обмінятися?

— Але в тебе є непорушні моральні принципи, і це відрізняє тебе від дев’яноста дев’яти відсотків людства, — сказала Емма. — А уяви, якби погана людина… чи хай навіть людина, в якої поняття про мораль нижче середнього… якби така людина схотіла заплатити за послуги дивного-невидимки?

— Дивний-невидимка повинен відмовитися.

— Але ситуації не завжди такі чорно-білі, — вела далі Емма, — і коли ти продаєш себе, то псуєш свій моральний компас. Уже дуже скоро ти, сам про це не підозрюючи, перейдеш у сіру зону й робитимеш таке, чого раніше нізащо б не робив, якби тобі за це не платили. А коли дивний — ще той відчайдух, він може продатися кому завгодно, байдуже, які в покупця наміри.

— Наприклад, витворові, — з притиском сказав Едисон.

— Ну добре, так, це було б погано, — погодився я. — Але ви думаєте, що якийсь дивний реально на таке здатен?

— Не будь дурником! — присоромив мене Едисон. — Ти тільки подивися, в якому стані це місце. Та це, мабуть, єдиний контур у Європі, який витвори не сплюндрували. А як ти думаєш, чому? Бо я певен, що він їм надзвичайно корисний. Безцінно мати цілу популяцію на все готових ренегатів та інформаторів, які тільки й ждуть нагоди виконати твоє замовлення.

— Може б ти говорив тихіше? — попросив я.

— А це логічно, — сказала Емма. — Напевно, вони запустили в наші контури дивних-кротів. Бо інакше як би вони так багато знали? Входи в контури, захист, слабкі місця… лише за допомогою таких інформаторів. — Недобрим поглядом вона роззирнулася навколо, з таким виразом, наче щойно відпила зіпсутого молока.

— Жодних розумних пропозицій не відхиляють, — сердито прогарчав Едисон. — Зрадники, всі до одного. Та їх усіх перевішати треба!

— Любчику, що таке? Невдалий день?

Ми рвучко розвернулися і побачили, що позаду стоїть жінка. (Як довго вона там пробула? Що чула?) Вбрана вона була строго й по-діловому за модою 1950-х років — спідниця до колін і туфлі на низьких чорних підборах, — і ліниво пахкала сигареткою. Волосся вона вкладала на голові вуликом, а її акцент був не менш американським, ніж рівнини Середнього Заходу.

— Я Лорейн, — відрекомендувалася жінка, — а ви тут новачки.

— Ми чекаємо на одну людину, — сказала Емма. — Ми тут… на канікулах.

— О, як я вас розумію! — вигукнула Лорейн. — Я й сама у відпустці. Останні п’ятдесят років. — Вона розсміялася, оголюючи заквецяні помадою зуби. — Якщо я можу вам бути чимось корисна, ви тільки дайте знати. У Лорейн найкращий вибір у Парш- провулку, це беззаперечний факт.

— Ні, дякую, — відмовився я.

— Сонечку, не бійся. Вони не кусаються.

— Нам нічого не потрібно.

Лорейн тільки плечима знизала.

— Я просто хотіла чимось допомогти. У вас такий вигляд, наче ви загубилися.

І вона розвернулася, щоб іти, проте щось у її словах викликало Еммину цікавість.

— Вибір чого?

Лорейн повернулася й сяйнула замащеною усмішкою.

— Старі, молоді. Найрізноманітніші таланти. Дехто з моїх відвідувачів просто хоче подивитися шоу, і це нормально, але в інших є особливі потреби. І ми дбаємо про те, щоб ніхто не пішов невдоволеним.

— Хлопець сказав «ні, дякую», — гарикнув Едисон. Здавалося, він от-от відправить ту жінку подалі. Але тут Емма виступила поперед нього й сказала:

— Я б хотіла подивитися.

— Що? — здивувався я.

— Я хочу подивитися, — повторила Емма, і в її голосі вже чулися гострі нотки. — Покажіть.

— Виконуємо лише серйозні запити, — попередила Лорейн.

— О, я дуже серйозна.

Я не знав, що замислила Емма, проте довіряв їй достатньо, щоб не протестувати.

— А вони? — спитала Лорейн, невпевнено дивлячись на мене та Едисона. — Вони завжди такі грубіяни?

— Так. Але вони нормальні.

Лорейн примружилася, неначе оцінювала, чи важко буде силоміць викинути нас із її закладу, якщо раптом виникне така потреба.

— Що ти вмієш робити? — спитала вона. — Що-небудь умієш?

Емма прокашлялася й вирячила на мене очі. Я одразу ж збагнув, що вона телеграфує: «Збреши!»

— Раніше я вмів піднімати поглядом у повітря олівці та інші речі, — сказав я, — але тепер навіть не можу поставити олівця сторчма. Здається, я… вийшов з ладу чи щось таке.

— Таке буває навіть із найкращими. — Вона перевела погляд на Едисона. — А ти?

Той підкотив очі.

— Я собака, що розмовляє.

— І це все, що ти вмієш? Розмовляти?

— Інколи здається, що так, — не втримався я від шпильки.

— Не знаю, на кого з вас мені образитися більше, — пробурчав Едисон.

Лорейн востаннє затяглася сигаретою і ударом пальця викинула її геть.

— Гаразд, прянички. Ідіть за мною.

І вона пішла. А ми трохи затрималися, щоб пошепки провести нараду.