Бібліотека душ

Дівчинка підійшла до стола, заставленого пляшками, вибрала одну, наповнену багряною рідиною, і стала пити. Осушивши пляшку, вона поставила її назад на стіл, смачно гикнула і підійшла до стільця з плетеною спинкою. За мить вона знову гикнула, і її ноги почали відриватися від землі, підіймаючись догори, тоді як голова лишалася на тому ж рівні. Після третього гикання її ноги піднялися на дев’яносто градусів, і дівчинка лягла на спину в повітрі. Єдиною опорою їй була спинка стільця під потилицею.

Мабуть, Лорейн чекала від нас бурхливішої реакції, але ми, хоч і були вражені, та зберігали гробову мовчанку.

— Важка публіка, — зауважила вона і відпустила дівчинку.

— Що ж, — Лорейн повісила трубку і повернулася обличчям до нас. — Якщо з побаченого ніщо не припало вам до душі, в мене є домовленості з іншими стайнями. Ваш вибір у жодному разі не обмежується тим, що ви бачили тут.

— Стайні. — Еммин голос звучав рівно, але я розумів, що це тільки на поверхні, а всередині в неї все кипить і нуртує. — Тобто ви хочете сказати, що обходитеся з ними як з тваринами?

Лорейн уважно подивилася на Емму, і її погляд переметнувся на чоловіка в пальті, що стояв на чатах у глибині зали.

— Звісно, ні, — запевнила вона. — Це дуже цінні активи. Їх добре годують, забезпечують відпочинок, тренують працювати під тиском. Вони чисті, мов щойно наметений сніг. Більшість із них ніколи не торкалися ні краплини амбро. І в мене в кабінеті лежать документи, які це підтверджують. Або можете спитати в них самих. Номери тринадцять і шість! — гукнула вона в трубку для перемов. — Підійдіть і скажіть цим людям, як вам тут подобається.

Хлопчик і дівчинка встали та підійшли, човгаючи, до вікна. Хлопчик узяв трубку для перемов.

— Нам тут дуже подобається, — механічно промовив він. — Мама з нами чудово обходиться.

Він передав трубку дівчинці.

— Ми любимо робити свою роботу. Ми… — вона замовкла, силкуючись пригадати слова, які колись вивчила й забула. — Ми любимо свою роботу, — пробурмотіла зрештою.

Лорейн роздратовано їх відпустила.

— Отакі справи. Я можу дати вам одного чи двох на тест-драйв, але якщо й ці не підійдуть, мені потрібен буде авансовий платіж.

— Я б хотіла побачити ті документи, — Емма скоса позирнула на чоловіка в пальті. — Ви казали, у вас у кабінеті лежать. — Руки, які вона стискала в кулаки по боках, почали червоніти. Я розумів, що нам треба якнайшвидше звідси забиратися, поки ситуація не вийшла з-під контролю. Байдуже, якою інформацією могла володіти ця жінка, битися за неї не варто було. А врятувати всіх цих дітей… ну, хай це прозвучить безсердечно, але нам спершу треба було врятувати своїх дітей.

— Взагалі-то в цьому нема потреби, — сказав я, нахилився до Емми й прошепотів: — Ми повернемося й допоможемо їм. Але в нас є пріоритети.

— Документи, — проігнорувала мене Емма.

— Нема питань, — відповіла Лорейн. — Ходімо в мій кабінет і поговоримо предметніше.

І Емма пішла, і не було способу її спинити, який би не викликав підозр.

За кабінет Лорейн правив стіл і стілець, запхнутий у гардеробну. І щойно вона встигла зачинити за нами двері, як Емма стрибнула на неї й міцно притисла до дверей. Лорейн вилаялася й закричала, кличучи Карлоса, проте одразу ж притихла, коли Емма піднесла до її обличчя руку, що світилася червоним, немов жарина з печі. На блузці Лорейн, у тих місцях, куди Емма приклала долоні, штурхаючи її до дверей, чорніли й курілися відбитки долонь.

У двері постукали, на тому боці хтось щось пробурчав.

— Скажи йому, що все добре, — тихо й жорстко наказала їй Емма.

— Усе добре! — здавлено гукнула Лорейн.

У двері за її спиною застукотіли.

— Повтори.

Лорейн, цього разу переконливіше:

— Іди геть! Я справами займаюся!

Знову буркіт, потім звук кроків, що віддалялися.

— Ви зараз дуже по-дурному робите, — сказала Лорейн. — Ніхто з тих, хто мене обікрав, не лишився живим.

— Гроші нам не потрібні, — заспокоїла її Емма. — Ти відповіси на декілька запитань.

— Про що?

— Ті люди в тій кімнаті. Думаєш, вони твоя власність?

На чоло Лорейн набігла хмара.

— Що вам взагалі потрібно?

— Ті люди. Ті діти. Ти їх купила. Думаєш, вони твоя власність?

— Я ніколи нікого не купувала.

— Ні, ти купила, а тепер ти їх продаєш. Ти работорговець.

— Насправді все не так. Вони прийшли до мене з власної волі. Я їхній агент.

— Ти їхня сутенерка, — виплюнула сердито Емма.

— Без мене вони б повмирали з голоду. Чи їх би забрали.

— Хто забрав?

— Ти знаєш хто.

— Я хочу почути, як ти це кажеш.

Жінка розсміялася.

— Це невдала думка.

— Он як? — Я підійшов поближче. — Чому ж?

— У них скрізь є вуха, і їм не подобається, коли про них тріпаються.

— Мені вже доводилося вбивати витворів. Я їх не боюся, — сказав я.

— Тоді ти ідіот.

— Укусити її? — спитав Едисон. — Мені дуже хочеться. Трішечки.

— Що відбувається, коли вони забирають людей? — Прохання пса я пустив повз вуха.

— Ніхто не знає, — відповіла вона. — Я намагалася розвідати, але…

— Я чомусь не сумніваюся, що ти дуже активно намагалася, — саркастично промовила Емма.

— Вони часом приходять сюди. Скуповуватися.

— Скуповуватися, — повторив Едисон. — Гарне слівце, нічого не скажеш.