Бібліотека душ

Відчинивши вікно, вона вибралася на карниз. Я обережно висунув голову. Ми були на два поверхи вище порожньої вулиці в «добрій» частині Диявольського Акра. Я впізнав дровітню: за нею ми ховалися, коли Шарон виходив з порожньої на вигляд крамниці. Прямо перед нами був офіс юридичної контори «Мандей, Дайсон і Страйп». Такої фірми, звісно, не існувало. То була просто вивіска, під якою ховався таємний вхід у будинок Бентама.

Емма простягнула мені руку.

— Я знаю, що ти не фанат висоти, але я не дам тобі впасти.

Після того, як мене тримав над річкою окропу порожняк, ця маленька висота здавалася не такою вже й страшною. До того ж Емма мала рацію — карниз був широкий, і з кам’яної кладки то тут, то там стирчали декоративні виступи й морди гаргулій, за які зручно було хапатися руками. Я виліз, надійно взявся за стіну і маленькими кроками рушив слідом за нею.

Коли карниз повернув за ріг і ми відчули впевненість у тому, що йдемо паралельно до коридору, а значить, Шарон нас побачити не може, ми спробували відчинити вікно.

Замкнено. Ми почовгали далі й поторсали наступну раму, але вона теж була замкнена — як і третє, четверте і п’яте вікна.

— У нас закінчуються вікна, — зауважив я. — Що, як жодне з них не відчиниться?

— Оце наступне відчиниться, — відповіла Емма.

— А звідки ти знаєш?

— Я екстрасенс. — І з цими словами вона вдарила в шибку ногою. Розбите скло полетіло в кімнату і задзеленчало вниз фасадом будинку.

— Ні, ти мародер, — сказав я.

Емма широко мені всміхнулася і долонею проштовхнула в кімнату кілька останніх гострих уламків, що досі стирчали в рамі.

Вона ступила в отвір. Я (трохи неохоче) зайшов за нею в темну печероподібну кімнату. Нам довелося чекати, коли зір адаптується до темряви. Єдине світло проникало з вікна, яке ми щойно розбили. І в цьому мізерному освітленні проступив край гобсеківського раю. Дерев’яні ящики й коробки хиткими стосами здіймались аж під стелю, а прохід між ними лишався зовсім вузенький.

— У мене таке відчуття, що Бентам не любить викидати непотріб, — відзначила Емма.

У відповідь я вибухнув автоматною чергою чхання — тричі поспіль. У повітрі плавала пилюка. Емма побажала мені здоров’я і запалила в долоні вогник, а потім піднесла його до найближчого ящика. На ньому був напис Rm. AM-157.

— Як думаєш, що в них? — спитав я.

— Щоб дізнатися, потрібен ломик, — відповіла Емма. — Вони міцні.

— Я думав, ти екстрасенс.

Вона скорчила мені міну.

Оскільки ломика в нас не було, ми ризикнули піти вглиб кімнати. Вікно з кволим світлом лишилося позаду, і Емма мусила свій вогник збільшити. Вузький коридорчик між язиками вів крізь аркові двері в іншу кімнату, таку саму темну і майже таку саму захаращену. Та тільки замість ящиків там було повно громіздких предметів, укритих білими чохлами від пилу. Емма вже хотіла здерти один з них, але я вчасно спіймав її за руку.

— Що таке? — роздратовано спитала вона.

— Під ним може виявитися щось жахливе.

— Так отож. — І вона зірвала чохол, збуривши цілий циклон пилюки.

Коли курява розсіялася, ми побачили свої тьмяні відображення у скляній вітрині, з тих, що виставляють у музеях: по пояс заввишки й квадратній, площею чотири фути. Усередині, охайно розкладені й марковані, лежали різні предмети: вирізьблена шкаралупа кокосового горіха, китовий хребець у вигляді гребінця, кам’яна сокирка і декілька інших, корисність яких не була очевидною, принаймні на перший погляд. Табличка на склі повідомляла: «Предмети побуту дивних з острова Еспіріту-Санту, Нові Гебриди, Південнотихоокеанський регіон, прибл. 1750 р.»

— Ха, — мовила Емма.

— Дивно, — відповів я.

Вона знову вкрила вітрину чохлом, хоча замітати за собою сліди особливого сенсу не було (вставити нову шибку в розбите вікно ми ніяк не могли), і ми повільно стали обходити кімнату, навмання розкриваючи інші предмети. Усі вони так чи інакше виявилися музейними вітринами. Те, що лежало всередині, майже не було пов’язане між собою. Поєднувало ці речі тільки те, що колись вони належали дивним чи ті ними користувалися. В одній вітрині лежали барвисті шовки, які носили дивні на Далекому Сході, близько 1800 року. В іншій містився поперечний переріз пня якогось дерева, але, придивившись ближче, ми побачили, що насправді це двері з залізними петлями й клямкою, виготовленою з наросту на дереві. На табличці було написано: «Вхід у будинок дивних у Великій Гібернійській Глушині, прибл. 1530 р.»

— Ого. — Емма нахилилася над склом, щоб краще роздивитися. — Я й не думала, що нас у світі так багато.

— Чи було багато, — виправив я. — Не знаю, чи вони досі там живуть.

Остання вітрина, яку ми оглянули, називалася «Зброя дивних-хеттеїв, підземне місто Каймаклі, дата невідома». На наш превеликий подив, усередині лежали тільки дохлі жуки й метелики.

Емма розвернула свій вогник у мій бік і глянула на мене.

— Ми визначили, що Бентам — великий прихильник історії. Ідемо далі?