Бібліотека душ

Обличчя спухло, його перетинали навскісні запалені рожеві смуги, які наче швидко гоїлися, проте досі були на місці — як нагадування про кожен удар, який мені перепав. Усю верхню половину тіла вкривала мапа з синців, уже не болючих, але потворних. У складках вух, там, де важко було вимити, запеклася кров. Від її вигляду в мене запаморочилася голова, і довелося вхопитися за раковину, щоб встояти на ногах. Бо зненацька на мене наринув страшний спогад: кулаки й ноги гамселять по мені, земля стрімко летить назустріч.

Дотепер мене ще ніхто не намагався прикінчити голими руками. Це було щось нове, зовсім інакше, відмінне від переслідування порожняків, яких вів інстинкт. І зовсім відмінне від того, коли в тебе стріляють, бо кулі — це швидкий знеособлений спосіб убити. А от щоб руками — тут потрібно було докласти зусиль. Це вимагало ненависті. Було дивно і гидко знати, що така ненависть направлена на мене. Що дивні, які навіть не знали мого ім’я, у нападі колективного божевілля зненавиділи мене настільки, що взялися вибивати з мене життя кулаками. Мені від цього було соромно, так, ніби принизили мою людську гідність, хоча до кінця я не розумів чому. То було щось таке, з чим мені належало розібратися в майбутньому, якщо колись у мене взагалі буде розкішний надлишок часу, щоб розбиратися з такими речами.

Я повернув кран, щоб умитися. Труби здригнулися і застогнали, але після великого видовищного вибуху бризок з крана полилася лише тоненька цівка коричневої води. Цей Бентам, може, й був багатієм, але ніякі гроші не могли огорнути його коконом і порятувати від реальності того пекельного місця, у якому він жив.

Як його взагалі сюди занесло?

А ще більша інтрига полягала в тому, звідки цей чоловік знав мого діда чи про нього. Бо певна річ, що саме його Шарон мав на увазі, коли казав, що Бентам шукав старого чоловіка, який умів розмовляти з порожняками. Можливо, мій дід познайомився з Бентамом під час війни, після того, як покинув дім пані Сапсан, але до того, як подався в Америку. То був визначальний період його життя, про який він вкрай рідко згадував, а щоб детально розповідати — то взагалі ніколи. Попри все, що я дізнався про діда за останні кілька місяців, він усе ще багато в чому залишався для мене загадкою. А тепер, після його смерті, засмучено подумав я, то й поготів залишиться.

Я вбрався в одяг, який дав мені Бентам, стильні на вигляд блакитну сорочку та сірий вовняний светр і прості чорні штани. Усе сіло на мені ідеально, так, наче вони знали, що я сюди завітаю. Коли я вже взувався в коричневі шкіряні оксфорди, у двері постукала Емма.

— Як ти там?

Я відчинив двері, й мені в очі вибухнула жовта барва. Емма здавалася дуже нещасною у надзвичайно пишній сукні канаркового кольору з рукавами-пуфами й пишним подолом до п’ят.

Вона зітхнула.

— Запевняю тебе, це було найменше зі швацьких лих.

— Ти схожа на Великого Птаха[7], — виходячи за нею з ванної, сказав я. — А я — на містера Роджерса[8]. Жорстокий дядько цей Бентам.

Жодного з моїх порiвнянь вона не зрозуміла. Пропустивши їх повз вуха, підійшла до вікна й визирнула надвір.

— Так. Добре.

— Що добре?

— Цей карниз. Він завширшки з Корнуол, і скрізь є за що вхопитися. Тут безпечніше, ніж на шведській стінці.

— А чому нам важлива ширина карниза? — спитав я, теж підходячи до вікна.

— Бо у коридорі чатує Шарон, тому через нього ми вийти не зможемо.

Вряди-годи в мене складалося таке враження, що багато розмов зі мною Емма веде у своїй голові і мене в них не посвячує. А потім дратується через те, що я не розумію, коли вона мені нарешті повідомляє якісь деталі. Її розум працював так швидко, що час від часу випереджав сам себе.

— Нам нікуди не можна йти, — нагадав я. — Ми маємо познайомитися з Бентамом.

— І познайомимося, але хай мені грець, якщо я проведу наступну годину, б’ючи байдики в цій кімнаті. Святий пан Бентам — вигнанець, який живе в Диявольському Акрі, а це означає, що, швидше за все, він небезпечний покидьок з брудним минулим. Я хочу оглянути його будинок. Побачимо, що ми знайдемо. Ми швидко, туди й назад, ніхто й не помітить, що нас нема. Слово честі.

— А, чудово, таємна спецоперація. Ми якраз відповідно вбрані.

— Дуже смішно.

На мені були туфлі з твердими підошвами, кожен крок у яких нагадував удар молотком, Емма була в сукні, жовтішій за знак «небезпечно!». До того ж я тільки недавно знайшов у собі сили стояти рівно на ногах. І все ж я погодився. Надто часто виявлялося, що вона має рацію в такі моменти, тож я звик довіряти її інтуїції.

— Якщо нас помітять — так і буде, — сказала вона. — Цей дядько сто років чекав зустрічі з тобою. Не вижене ж він нас через те, що ми пішли на невеличку екскурсію.