Бібліотека душ

Не минуло й хвилини, як нас всадовили на канапу й позагортали в ковдри. Нім пурхав навколо, готував чай на позолочених тацях, а Пі-Ті, скрутившись калачиком перед вогнищем, швидко поринав у сплячку. Я спробував відігнати од себе відчуття затишку і втіхи, яке потроху мною оволодівало, й зосередитися на нашій незавершеній справі — великих питаннях і проблемах, для яких, здавалося, не існувало розв’язку. Наші друзі та імбрини. Абсурдне й безнадійне завдання, яке ми на себе взяли. Якби я про все це подумав одночасно, цей непідйомний вантаж міг мене розчавити. Тому я попросив у Німа три шматочки цукру й стільки вершків, щоб чай побілів, вихилив чашку трьома ковтками й попросив ще.

Шарон відійшов у куток, де він міг скільки завгодно кукситися і водночас прислухатися до нашої розмови.

Еммі кортіло перейти від офіціозу до справ.

— Отже, — сказала вона. — Ми вже можемо поговорити?

Бентам пустив її запитання повз вуха. Він сидів навпроти нас, але дивився впритул тільки на мене. На його обличчі грала дуже дивна усмішечка.

— Що таке? — спитав я, стираючи з підборіддя краплини чаю.

— Дивовижно, — промовив він. — Ти викапаний він.

— Викапаний хто?

— Твій дідусь, авжеж.

Я опустив чашку.

— Ви його знали?

— Знав. Він був моїм другом. Колись давно, коли я відчайдушно потребував друга.

Я зиркнув на Емму. Вона трохи поблідла і сильніше стисла в руках чашку.

— Він помер, кілька місяців тому, — сказав я.

— Так. Я дуже шкодував, коли про це дізнався. Але, правду кажучи, й дивно було, що він так довго протримався. Я думав, його вбили багато років тому. Забагато в нього ворогів було. Але він був надзвичайно талановитим, твій дідусь.

— А на чому ґрунтувалася ваша з ним дружба? — Еммин тон нагадував слідчого на допиті.

— А ти, напевно, Емма Блум. — Нарешті Бентам звернув свій погляд і на неї. — Багато про тебе чув.

Емму це, здавалося, здивувало.

— Справді?

— О так. Абрахам дуже тебе любив.

— Це новина для мене, — і Емма густо почервоніла.

— У житті ти навіть вродливіша, ніж у його розповідях.

Емма зціпила зуби.

— Дякую, — сухо відказала вона. — А де ви з ним познайомились?

Усмішка Бентама зів’яла.

— Що ж, перейдімо до справи.

— Якщо ви не проти.

— Зовсім ні, — відказав він, хоча в його манері триматися тепер відчувалося охолодження на кілька градусів. — Отже, ви запитували мене про Сибірську кімнату. Я знаю, панно Блум, що вас не задовольнила та відповідь, яку я вам дав.

— Так, але мене… тобто нас… більше цікавить Джейкобів дідусь і те, навіщо ви нас сюди привели.

— Повірте мені, все це пов’язано. Та кімната і цей будинок загалом — місце, з якого слід почати.

— Добре, — кивнув я. — Розкажіть про будинок.

Бентам глибоко вдихнув повітря й притулив складені дашком пальці до губ, про щось міркуючи.

А потім почав так:

— Цей будинок наповнений безцінними артефактами, які я все життя привозив з експедицій. Але нема серед них більш цінного надбання, ніж сам цей будинок. Це машина, прилад, мій власний винахід. Я зву його «Панконтуркон».

— Пан Бентам — геній, — втрутився Нім, ставлячи перед нами тарілку з сендвічами. — Пане Бентам, сендвіч?

Бентам жестом показав, щоб він відійшов.

— Але навіть не це основоположне, — вів далі він. — Моя історія починається задовго до того, як було споруджено цей будинок. Тоді я ще був юним хлопчиною, твого віку, Джейкобе. Ми з братом любили уявляти себе мандрівниками й першовідкривачами. Ми годинами нависали над мапами Перплексуса Аномалуса й мріяли, як відвідаємо всі контури, які він відкрив. І що знайдемо нові, й відвідаємо їх не один раз, а знову і знову. Таким чином ми сподівалися повернути царству дивних його колишню велич. — Він нахилився вперед. — Ви розумієте, про що я говорю?

Я спохмурнів.

— Повернути йому велич… за допомогою мап?

— Ні, не тільки. Запитайте себе: що робить нас як народ слабкими?

— Витвори? — висловила здогад Емма.

— Порожняки? — додав я.

— Ні, ще до того, як вони з’явилися, — заперечив Бентам.

— Переслідування з боку нормальних, — сказала Емма.

— Ні. Це просто симптом нашої слабкості. А насправді слабкими нас робить географія. За моїми приблизними підрахунками, нині у світі налічується близько десяти тисяч дивних. Ми знаємо, що вони мусять бути, так само, як мусять бути у всесвіті інші планети, на яких існує розумне життя. Це математична закономірність. — Він усміхнувся і відпив чаю. — А зараз уявіть собі, що десять тисяч дивних, з усіма своїми разючими талантами, зібралися в єдиному місці і їх поєднує спільна мета. Вони стануть силою, з якою важко буде не рахуватися, чи не так?

— Думаю, що так, — кивнула Емма.

— Безперечно, це так, — продовжив Бентам. — Але географія роз’єднала нас на сотні слабких підгруп. Десятеро дивних тут, дванадцятеро там… Тому що вкрай важко мандрувати, наприклад, з контуру в австралійському буші до контуру в африканському Розі[9]. Це небезпечно не лише з огляду на нормальних та світ природи. Під час довгої мандрівки можна стрімко постаріти. Тиранія географії унеможливлює практично всі візити в далекі контури, окрім хіба що нетривалих, навіть у цю модерну епоху повітряних мандрівок.