Бібліотека душ

— Я розумів, що Джека потрібно спинити. Не лише задля мого власного добра. І не тому, що він міг колись знайти Бібліотеку душ, а це було небезпечно. Ні, бо очевидно було, що його амбіції тепер сягали набагато далі. Місяцями він муштрував наших рекрутів і перетворив їх на солдатів, виконавців волі небезпечного політичного руху. А себе призначив на роль аутсайдера, що бореться за те, щоб вирвати контроль над нашим суспільством з рук імбрин з їхнім «інфантилізаційним впливом», як він це називав.

— Тільки завдяки імбринам наше суспільство досі існує, — з гіркотою в голосі промовила Емма.

— Так, — кивнув Бентам, — але, ви розумієте, мій брат був жахливим заздрісником. Ще з тих часів, коли ми були дітьми, Джек заздрив, що в нашої сестри є така влада й становище. Наші вроджені здібності порівняно з її можливостями були мізерні. Коли Альмі виповнилося три роки, старші імбрини, які нас доглядали, зрозуміли, що вона володіє величезним даром. Люди аж тряслися над нею, і Джека це доводило до сказу. Коли вона була немовлям, він її щипав — лише для того, щоб побачити, як вона плаче. А коли тренувалася перетворюватися на птаху, він ганявся за нею і висмикував з хвоста пера.

Я побачив, як лихе полум’я спалахнуло на Емминому пальці, але вона загасила його в чашці з чаєм.

— І з часом ця бридка поведінка все гіршала, — вів далі Бентам. — Цю отруйну заздрісність, притаманну деяким нашим ближнім-дивним, Джек зумів приборкати й використовувати собі на догоду. Він проводив збори й виголошував промови, збираючи під своїм крилом невдоволених. Диявольський Акр був для цього дуже підходящим майданчиком, бо тут жило багато дивних-вигнанців, вороже налаштованих до матріархату імбрин, відокремлених від нього.

— Землекрилі, — сказала Емма. — Перед тим, як витвори стали витворами, вони так себе називали. Пані Сапсан трохи нам про них розказувала.

— «Нам не потрібні їхні крила! — проповідував Джек. — Ми самі відростимо собі крила!» Звісно, то була метафора, але вони взяли моду чіпляти на себе фальшиві крила й марширувати з ними, й то був символ їхнього руху. — Бентам підвівся й показав рукою на книжкові полиці. — Погляньте он туди. В мене збереглися декілька фотографій з тих часів. Зовсім мало, ті, які він не зміг знищити. — Він зняв з полиці альбом і прогортав його до фотографії, на якій великий натовп слухав чоловіка, що перед ним виступав. — А ось і Джек, виливає ненависть в одній зі своїх промов.

Натовп майже винятково складався з чоловіків у великих жорстких капелюхах. Банда була чимала; люди стояли, балансуючи, на ящиках і чіплялися за верхівки огорожі, щоб почути, що каже Коул.

Бентам перегорнув сторінку і показав нам інше фото. На ньому було двоє дужих молодиків у костюмах і капелюхах: один з усмішкою до вух, інший — без виразу на обличчі.

— Ліворуч — я, а праворуч — Джек, — пояснив Бентам. — Джек усміхався лише тоді, коли йому щось було від тебе потрібно.

І насамкінець він відкрив фото підлітка з парою великих крил, розправлених за плечима, схожих на совині. Він сидів, трохи згорбившись, на п’єдесталі й з тихим презирством дивився в об’єктив камери. Одне око прикривав перехняблений на голові капелюх. А внизу на фотографії було надруковано слова «Нам не потрібні їхні крила».

— Отакі в Джека були плакати для вербування, — пояснив Бентам.

Піднісши друге фото ближче до очей, Бентам придивився до братового обличчя.

— У ньому завжди була темрява, — сказав він. — Але я не хотів її помічати. А от в Альми зір був гостріший, вона рано відштовхнула його від себе. Проте ми з Джеком були близькі, за віком і способом мислення. Принаймні я так думав. Ми були друзяки-нерозлийвода. Але свою істинну сутність він од мене приховував. Я не розумів, який він насправді, до того дня, коли сказав: «Джеку, ти повинен це припинити», — а він наказав мене відлупцювати й кинути в темну холодну яму помирати. А тоді вже було запізно.

Бентам підвів погляд, і в його очах відбився блиск вогнища.

— Це надзвичайне відчуття, коли розумієш, що для свого брата ти значиш менше, ніж порожнє місце. — Занурений у жахливі спогади, він на якийсь час замовк.

— Але ви не померли, — зрештою порушила мовчанку Емма. — Ви перетворили їх на порожняків.

— Так.

— Яким чином?

— Я їх заманив у пастку.

— І там вони стали страхітливими чудовиськами? — із сумнівом спитав я.

— Я не збирався перетворювати їх на чудовиськ. Хотів тільки їх позбутись. — Він скутою ходою повернувся до канапи й обережно опустився на подушки. — Я гинув від голоду, був уже на порозі смерті, коли мені сяйнула досконала думка, за допомогою якої я міг заманити в пастку свого брата. Стара, як саме людство, брехня. Фонтан молодості. Пальцем я нашкрябав на земляній підлозі своєї камери етапи малозрозумілої техніки маніпуляції контурами, яка могла повернути назад стрімке старіння й назавше знищити його загрози. Так видавалося на перший погляд. Насправді ж то був лише побічний ефект процедури, яку ті етапи описували: таємної і майже забутої на той час. Вона давала змогу в разі великої небезпеки швидко й назавжди обвалити контури.