Читаем Биті є. Книга 2: Макс полностью

Пані Женя часу не гаяла. Застрягло у голові — женити. Тож до справи. Через знайомих повивідувала: що за дочка в Ярослава Новаковського? Чи не наркоманка, часом? Чи не дурепка ахмбітна, що вони такі всі до одної — силіконові пупи землі, бо у голові, як у порожній діжі, гуде. Чи, може, ще якісь хибні вади має? Ні, люди кажуть, під кайфом не бачили, на публічних заходах — вкрай рідко, архітекторка… Та пані Женя і сама розуміла, хоч бачила Нані тільки раз на тому клятому балу: інтересний варіант. Усе кумекала: як підібратися, щоб не схибити. Ну, повернеться Вовка навесні, зав'яже із Новаковським якісь оборудки, щоб можна було запросто запросити його з донькою на чай-каву. Чи додому, чи до заміського будинку, чи, приміром, до… Макса. А чому б і ні? То не проблема. Як викрутити, аби Макс ту Нані захотів?! За дівчину пані Женя геть не хвилювалася: щоб її Максимчик комусь не сподобався?! Та хай їй зроблять невдалу блефаропластику, щоб очі ніколи не закривалися, якщо таке станеться! А от Макс…

Вихід валявся під ногами. Після православного Різдва попхалася до салону краси педикюром нудьгу нищити, а там — Таточка, третя чи вже четверта дружина підстаркуватого мільйонера Ореста Матусова. Пані Женя з третім-четвертим особовим складом дружби не водила. Спілкувалася через “не хочу”, якщо обставини змушували. А тут — педикюрні ванночки поруч.

— Як здоров'я Ореста Давидовича? — для годиться.

Таточка зітхнула розгублено.

— Єва-Марія сказала: носити мені чорне…

— Яка ще Єва-Марія? — зацікавилася пані Женя головним. А й те: чи їй здоров'ям Ореста Матусова опікуватися?! Та хай хоч сьогодні охолоне.

— Як?! Ви не знаєте? — Таточка теж правильно розставляла пріоритети. — Єва-Марія… Пророчиця з Македонії. Вона теж у Струміце народилася. Як і Ванга. Усе наперед знає. Кажуть, у неї Саркозі бував. Монтсеррат Кабальє. І балет з Маріїнського.

Пані Женя насупилася: тепло, тепло… А як — щоби гаряче?

— То ви з Македонії повернулися? — усміхнулася привітно.

— Ми з Орестом Давидовичем по задвірках не їздимо, — образилася Таточка.

— А де ж пророчицю надибали?

— У Києві на Костьольній, — кліпнула оченятами Таточка. — Єва-Марія приїхала у місцях сили помолитися. Певно, й не дійшла ще до Лаври. Людей приймає з ранку до ночі.

Пані Женю обпекло: гаряче! Є вихід. Гарантований і безпрограшний.

— Ви не знаєте, у літній колекції “Версаче” є чорне? — чула голос Таточки, а уява уже підтягувала логіку до жорстких планів. — Я б хотіла підготуватися до безмежного горя…

— Краще завагітніти встигни, інакше Орестове майно без тебе роздерибанять, — не утрималася, плюнула пані Женя, відштовхнула ванночку — який в біса педикюр?! На Костьольну! І що там за Єва-Марія така намалювалася?!


От, хоч і кажуть, з лиця води не пити, а як на пані Женю, то ворожка могла б щось і підправити на пиці, як уже взялася іншим поради роздавати. Ніс — точно від Саркозі, вага — дві Кабальє, і в пір'ї вся, у пір'ї, ніби теж поміж лебедів на сцену Маріїнки вилітала рочків сорок тому, бо на вигляд бабі під шістдесят, ніяк не менше. Хоч би штори позакривала, щоб люди менше від її шнобеля жахалися. Прилипла дупою до широкого крісла різьбленого, боа обмахується, наче їй літо, крізь пані Женю дивиться, засинає на ходу. Хіба що не хропе. Чи вона у трансі якомусь? А позаду крісла нервова панянка рочків тридцяти, вся у чорному.

— Єва-Марія слухає вас, — до пані Жені.

— У мене до пророчиці справа делікатна, — пані Женя їй. — Ви б… прогулялися…

— Це неможливо. Я — перекладачка. Єва-Марія не розуміє української.

— То нічого. Я їй жестами поясню.

Панянка почервоніла вправно, до ворожки нахилилася, забалабонила щось. Єва-Марія повіки припідняла, закивала: мовляв, гуляй, дівко. І ледь за перекладачкою зачинилися двері, потягнулася у кріслі, руки перед собою на стіл поклала, на пані Женю зиркнула і сказала чистісінькою українською:

— Ох, не з добром прийшла ти, жінко!

Точно, з-під Житомира! Пані Женя хотіла було обуритися — ще й тикає, та слушна думка: так навіть зручніше! Умостилася у кріслі навпроти Єви-Марії, гаманець із сумки дістала.

— Я майбутнього знати не хочу, — сказала. — Ні свого, ні близьких, ні дальніх. Треба одній людині наворожити долю.

— То навіщо ти тут? — здивувалося бабище. — Хай та людина прийде, подивимося, що на неї чекає.

Пані Женя головою захитала із прикрістю: мовляв, що ж ви, пані, така тупувата?!

— Не треба нікуди дивитися. Усе відомо. Є один хлопець. От він прийде, а ви повинні тільки одне йому сказати: твоя любов і доля — чорнява дівчина. І ім'я її… Ім'я я вам пізніше назву. І опишу її зовнішність детально, аби хлопець не переплутав.

Пані Женя замовкла, в'їлася у ворожку поглядом: то як, згідна?

— Просто повторіть те, що я вам скажу. Небагато клопоту, так? А я гарно заплачу… — додала.

Єва-Марія усміхнулася недобре.

— І навіщо ти синові свою волю нав'язуєш?

— Синові? З чого ви взяли, що синові? Я не казала…

— Не віриш мені! А я і без тебе все знаю. А те, що задумала…

Перейти на страницу:

Похожие книги

Ханна
Ханна

Книга современного французского писателя Поля-Лу Сулитцера повествует о судьбе удивительной женщины. Героиня этого романа сумела вырваться из нищеты, окружавшей ее с детства, и стать признанной «королевой» знаменитой французской косметики, одной из повелительниц мирового рынка высокой моды,Но прежде чем взойти на вершину жизненного успеха, молодой честолюбивой женщине пришлось преодолеть тяжелые испытания. Множество лишений и невзгод ждало Ханну на пути в далекую Австралию, куда она отправилась за своей мечтой. Жажда жизни, неуемная страсть к новым приключениям, стремление развить свой успех влекут ее в столицу мирового бизнеса — Нью-Йорк. В стремительную орбиту ее жизни вовлечено множество блистательных мужчин, но Ханна с детских лет верна своей первой, единственной и безнадежной любви…

Анна Михайловна Бобылева , Кэтрин Ласки , Лорен Оливер , Мэлэши Уайтэйкер , Поль-Лу Сулитцер , Поль-Лу Сулицер

Приключения в современном мире / Проза / Современная русская и зарубежная проза / Самиздат, сетевая литература / Фэнтези / Современная проза / Любовное фэнтези, любовно-фантастические романы
Ад
Ад

Где же ангел-хранитель семьи Романовых, оберегавший их долгие годы от всяческих бед и несчастий? Все, что так тщательно выстраивалось годами, в одночасье рухнуло, как карточный домик. Ушли близкие люди, за сыном охотятся явные уголовники, и он скрывается неизвестно где, совсем чужой стала дочь. Горечь и отчаяние поселились в душах Родислава и Любы. Ложь, годами разъедавшая их семейный уклад, окончательно победила: они оказались на руинах собственной, казавшейся такой счастливой и гармоничной жизни. И никакие внешние — такие никчемные! — признаки успеха и благополучия не могут их утешить. Что они могут противопоставить жесткой и неприятной правде о самих себе? Опять какую-нибудь утешающую ложь? Но они больше не хотят и не могут прятаться от самих себя, продолжать своими руками превращать жизнь в настоящий ад. И все же вопреки всем внешним обстоятельствам они всегда любили друг друга, и неужели это не поможет им преодолеть любые, даже самые трагические испытания?

Александра Маринина

Современная русская и зарубежная проза