Биті є. Книга 2: Макс

Володимир Гнатович звик на будь-які конкретні запитання давати швидкі розпливчасті, як сире тісто, узагальнені відповіді. І вже було розкрив рота, аби десятьма-двадцятьма реченнями спокійно пояснити… Та нахабність, з якою син виплюнув йому претензії прямо в очі, таки вибила зі звичної колії. Почервонів до скронь. Учепився у крісло.

— Отак значить. Ну… І почекав би, поки повернуся. Обмізкували б.

— Зараз і обмізкуємо.

— Ну, добре, добре… — недобре так. Відірвав долоні від крісла. Підвівся важко і тільки тепер помітив на комоді біля дзеркала губну помаду шльондри Карен, що вона час від часу влаштовувала нардепу інтимні забави без небезпечних наслідків. Заступив комод, усміхнувся синові.

— Розібрався, значить, як фонд працює. То добре. І яку частку контролювати хочеш?

— Сто відсотків!

— Ні!

— Тобто? Ти мене весільним генералом туди посадив? Тоді я й дня там не лишуся! Невже ти й досі не зрозумів, тату? Я працюватиму тільки самостійно і незалежно від тебе. Навіть… у твоїй структурі.

— А десяти відсотків тобі мало?!

— Мені? Ти знущаєшся? Ті гроші йдуть людям. А інші…

— А інші — теж людям! Дуже потрібним, дуже поважним і дуже впливовим людям.

— І тобі?

Володимир Гнатович набундючився, забув про помаду Карен, загарцював по вітальні.

— Мені, не мені. Яка тобі різниця?! Певна частка — недоторканна. І це не обговорюється. Гроші йдуть… за призначенням. Благодійні акції, допомога оцим усім алкоголікам, наркоманам… На них — десять відсотків! І це теж не обговорюється. Є опікунська рада, а це не я один. Рада так вирішила. Крапка! — замовк, розстроївся. — Молодий ти ще… благодійністю займатися. Складна справа…

— А ти думав, я на сто тисяч гривень гречки бідахам накуплю і півроку радітиму? — Макс підвівся, стояв посеред вітальні, спостерігав за знервованим батьком.

Володимир Гнатович зупинився, обійняв сина.

— Ну… Годі, Максе. Свято… Рік новий. Разом відсвяткуємо чи назад летиш?

— З товаришем зустрітися маю. З ним, певно, і Новий рік зустріну.

— То й добре. Відпочивай. Я тобі номер забронював. Чи зі мною лишайся.

— Тату… Ми не про свята!

— Та чого ж ти такий упертий?! Усе “тату” і “тату”! Хіба я тобі зле зроблю? Подумаю… Подумаю і все вирішу. Аби впорався.

— Упораюся…

— Добре… Дай тиждень-другий. За день такі справи не вирішуються. Треба з людьми поговорити… Пояснити їм… — зиркнув на сина із прикрістю. — І що тебе муляє?

Макс усміхнувся тоскно.

— Та ні… Усе гаразд. Хочу справу… згідно з власною ваговою категорією. Я на середньоваговика не вчився. Моя вага — важка.

Чонган замахнувся на надважку. Готель “Radisson SAS Royal”. У “люксі” італійські меблі ар-деко 70-х років минулого століття. Китайцеві італійці по цимбалах! Статус. Сорочки-шкарпетки розкидані, посеред них коштовні цяцьки-гаджети — як і погубляться, Чонган нові купить. Не проблема!

— Дюк, друже! Мій перший секс! — знущається. Обнімає Макса, очі сміються.

— Ще раз згадаєш…

— Ані слова! Забули! — посмішка не торкається губ, зітхає-бідкається. — Та хіба таке забувається?..

— Ти став геєм? — дивується Макс.

— Чого б це? — Чонган врешті не втримується, регоче. — А ти? Я ж теж — твій перший секс. На чоловіків заглядаєшся?

— Чого б це?

— А… То добре! Тоді я спокійний. Як нап'юся до нелюдського скотства, ти мене… Так? Ти ж мене не зґвалтуєш?

І як його заспокоїти? Зґвалтувати, чи що?!

— Чонгане! Ти кому-небудь розповідав… про те наше наївне неподобство?

— Так! — киває. Задумується. — Ні! — дратується. — Дюк! Скільки можна? Я прагну забути, а ти…

Макс дивується безмежно.

— Чонган… Зараз ти мене трахаєш! Ти це розумієш?!

Чонган сміється:

— Ну, краще вже я тебе, ніж ти мене!

Хапає Макса за руку — годі вже, спішімо святкувати, поки знову не розбіглися на роки: китайський ресторан — там файна компанія чекає, потім у “Sea Grill”, бо столик замовив ще півроку тому, а звідти до Чонганового земляка, що у нього тут вілла з усіма вигодами для цілодобового бешкетування. І жодної камери спостереження. І жодної шпарини для папараці. Перевірено — отам усе і помирає. Чонган спеціально зі Штатів прилетів, аби розтрощити власний мозок у мотлох: ані думки… Суцільні інстинктивні жадання…

— Ти чого хочеш, Максе?

— Поговорити…

Чонган — друг. Чонган тільки прикидається, що його мозок уже у мотлох.

— Поговоримо, — обіцяє у салоні “роллса”, що він мчить їх до китайського ресторану. — Завтра під вечір. Коли свято відхаркаємо. Для мене, взагалі-то, ваш Новий рік не свято. Так — привід. Але гріх не скористатися.

— Довго чекати, — цідить Макс.

— Є заради чого! — переконує Чонган. — Яка зараз розмова? Спішимо! Друзі чекають! А опісля… Опісля ми станемо набагато відвертішими. От побачиш! Після неподобств — таке спустошення. Тільки й вистачає, що на відверті розмови.