Биті є. Книга 2: Макс

Поклав на білий стіл папірці. Взявся пояснювати: цю частину коштів спрямуємо сюди, а цю маємо віддати ось туди… Та що далі вів, то більшою відразою кривилося Максове лице: пре-чу-дово! Так ми тут просто гроші відмиваємо?! Аби це зрозуміти, не треба було закінчувати Лондонську школу економіки і брати участь спостерігачем у роботі FATF — міжнародної комісії з боротьби із відмиванням грошей. А Макс тоді, у листопаді 2002-го, був на засіданні FATF у Римі. Старанно нотував тези з доповідей фінансистів із 35 країн, а коли у лютому 2003-го світ побачив остаточний звіт комісії, вивчав його ретельно і вдумливо. Так… На першому місці у відмиванні грошей стояли некомерційні й благодійні організації. Такі, як “Сила добра”.

Макс відсунув папери надто рвучко. Август відсахнувся.

— Що з вами, Максиме Володимировичу?

Макс уп'явся поглядом у вицвілі Августові оченята.

— Я сам розподілю фінансові пожертви.

Закс дуже здивувався.

— Хіба Володимир Гнатович вам не пояснив? Тоді перечитайте статут фонду. Директор-розпорядник несе відповідальність за витрату коштів, що передбачені на благодійні проекти і акції.

— Тобто за десять відсотків?!

— Немало, Максиме Володимировичу! Немало!

— А дев'яносто…

— Рішення щодо цих коштів приймає опікунська рада фонду. Ваш тато в тому числі.

— Пральня?

— Ненавиджу жаргон! — Август зблід більше, ніж зазвичай. Губи сині. — Думаєте, на тому балагані, на який ви перетворили наш бал, люди випадково важкі часи згадали?! Їм і зараз непросто. Про мінімізацію витрат і податків думає кожний поважний бізнесмен. А ми… лише допомагаємо.

— Чи може директор-розпорядник запропонувати опікунській раді свій варіант розподілу пожертв? — запитав Макс холодно, хоч всередині окріп.

— Опікунську раду очолює Володимир Гнатович. Поговоріть із ним, — крижаним голосом відповів Закс.

Паскудство! Макс набирав мобільний батька, очей із Закса не зводив.

— Зараз же і поговорю…

— Володимир Гнатович відлетів годину тому, а у літаку мобільні відключають, — нагадав той. — Вам телефонував, але ви не відповіли.

Макс віджбурнув мобільний, сіпнувся до старого, прошипів украй ввічливо:

— Ніяких рухів, Заксе! Чекатимете мого повернення. Завтра ж до тата полечу.

А нелегка справа… До Нового 2009 року — два дні. Білетів — фіг знайдеш. У Дори немає закордонного паспорта.

— На автівці поїду! Завтра! А сьогодні треба зробити Дорі паспорт! Ганна Іванівна із цим упорається. Так” Ганно Іванівно? І про візи не забудьте.

— Зрозуміло!

Пані Женя почула, ледь не впала.

— Максимчику, тільки не це! Ти телевізор дивишся?! У поляків дорогу замело, у німців затопило… Давай татові дзвонити. Хай назад летить, раз у вас такі справи невідкладні!

— Ні, мамо. Ні! Чонган відізвався. У Брюсселі тиждень буде. Давно не бачилися…

— Добре! Збирайся. Буде тобі літак, — пообіцяла пані Женя і рвонула до тата.

Старий Перепечай квиток організував за годину, чим, сам того не відаючи, довів до інфаркту диригента камерного симфонічного оркестру, який з колективом летів до Бельгії на якийсь фестиваль, бо за годину до відправлення той дізнався, що замість 52 квитків оркестру якогось біса надали 51, а у нього і так валторна Захворіла, альт у запої, а тут тобі таке лихо: ще одного треба на батьківщині залишити!

— Квиток один? — Макс забув подякувати спритній мамці. — Я із Дорою хотів летіти.

— Зі справами упораєшся, наступного разу разом полетите, — лагідна. — Якраз Дорі паспорт зроблять… А тато тобі уже номер у готелі замовив. Чекає…

31 грудня 2008 року Макс Сердюк стояв на сяючій вогнями площі Гранд-плас, яка у святкову годину більше нагадувала величезний рухливий торт з веселих збуджених людей, дивувався: настрій натовпу не зачіпав. У повітрі пахло гарячими вафлями і пивом, та й вони не дарували відчуття безприв'язного азартного буйства. Подивився на годинник: куди спочатку? Із батьком зчепитися чи з Чонганом обніматися? У відповідь мобільний — дзеньк! “Хто дзвонить — до того й подамся!” — вирішив.

— Ти де? — почув голос батька.

Усміхнувся: нормально! Закінчувати день краще приємними зустрічами. А починати із невідкладних справ.

— Не чекав? Може, плани були? Не перебив? — Макс ходив просторою вітальнею номера “люкс” п'ятизіркового готелю “Аміго”, що він за десять хвилин неспішної ходи від Гранд-плас, затишна нірка. Тут коханням, певно, гарно займатися, а не державними справами. Зиркнув на настороженого батька. Сидів у кріслі, супився підозріло: мовляв, якого біса принесло?! Тільки-но у Києві розпрощалися після твоєї забави дурнуватої.

— А ти хіба надовго? — спитав врешті.

— Та ні! Хвилин за двадцять, думаю, упораємося, — Макс усівся у крісло навпроти. Глянув на батька зухвало.

— Ну! То кажи, що за гарячка, — буркнув Сердюк-старший.

— Фонд… Я розпоряджаюся десятьма відсотками коштів. Вважаєш, це нормально?