Биті є. Книга 2: Макс

— Казиться він… — роздратувався Володимир Гнатович скоріше через нагадування про знайомство із майбутньою дружиною під пильним оком старого Перепечая, ніж прикрощі від синової витівки з тим балом. — Влаштував казна-що, соромно людям в очі дивитися…

— Один раз не рахується. Спишуть на закордонну зарозумілість. Аби далі не начудив…

— Працює хай!

— Жениться хай! На Новаковського доньці. Я її на тому балу роздивилася — може бути. Як її звати?

— А я звідки знаю?! Я ще наречених йому не підшукував. Сам хай…

— Сам уже знайшов на свою голову! Досі мордується! Давай… Валізку відклади і з Новаковським зв'яжися, — наказала пані Женя. — Чи мені татові зателефонувати?..

Перша миттєва підсвідома реакція наказала нардепові уп'ястися зубами в шию дружини і відірватися тільки тоді, коли у її судинах не лишиться й краплі крові. Та згадка про тестя паралізувала жадання, почепила перед очима табличку: “Небезпека!”

Видихнув шумно.

— Може, спочатку обговоримо чи ти уже сама усе вирішила?

Пані Женя підозріло скосила на чоловіка очі: щось новеньке…

— Хіба у тебе за Максима душа болить?

Володимир Гнатович відсунув валізку.

— Як уже вибрала собі невістку, то давай так усе зробимо, щоб Максові й на думку не спало, що ми з тобою до того причетні.

— Ну… — підштовхнула пані Женя чоловікові думки.

— Приїду навесні, спільні інтереси із Новаковським відшукаю…

— Навесні?..

— А зараз хіба його можна чіпати? Колючий… І слова не скажи.

Пані Женя закивала задумливо: так, так… Маєш рацію. Максові нині пальця до рота не клади. Клацає зубами, сам не розуміє — хто друг, хто ворог.

— Добре, Вово, — лагідно так. — Тобі видніше…

Сердюк здивовано зиркнув на перезрілу грушу, що з кожним новим роком на неї дедалі більше скидалася дружина, мовчки підсунув до себе валізку: лагідної пані Жені Володимир Гнатович боявся набагато більше, ніж розлюченої. Точно, щось задумала!

— Максові зателефонуй! — вона ніби читала його думки. Повернулася до звичного командирського тону. — А то поїдеш і “до побачення” синові не скажеш.

Макс варився у гніві, як морква в казані. Бал. Його грандіозна ідея, його демонстративний виклик продажному суспільству, що мав дати відповідь не тільки пихатим гостям, а й самому Дюку, за кілька дні резонував не вибуховими аналітичними статтями і репортажами, у яких висміювалися хронічні благодійні зібрання селебрітіс у напфешенебельніших рестораціях і клубах, де часто гості так напиваються і наїдаються на халяву, що й забувають, навіщо припхалися. Ні! Преса обмежилася короткою констатацією факту: подія відбулася, гроші нужденним зібрали і розійшлися. Наче журналісти й самі не розуміли: а що у біса сталося?! Що то було: протест чи ексцентрична примха дивакуватого мажора?

Зранку в офісі фонду Макс нервово переглядав новини в Інтернеті, та жодної, принаймні мінімально співзвучної його сподіванням думки так і не з'явилося.

— Що змусить людей схаменутися?! — бурмотів роздратовано. Сам — як те гімно в ополонці: ні вашим, ні нашим.

Згадував темний, промерзлий цех, смердіння з кутів, у тата очі на лоба, Август хреститься, віце-прем'єр, сука, незворушний… Ковдри. Ковдри так і залишилися на брудній підлозі, коли сп'янілі спантеличені гості, мов ті щури, розбігалися геть. Опісля Ганна Іванівна збирала їх, складала на подіум, з якого Макс виголосив свою, як йому здавалося, катарсисну промову.

— Подвійний виграш, — казала Августу Альфредовичу, що він вештався порожнім цехом по закінченні забави, роздивлявся дрібнички, що їх деякі із гостей зопалу позалишали на столах. — Зможемо ковдри до дитячого будинку передати.

— Одна панянка ковдру забрала, — чув голос Юлії Скачко.

— То Нані Новаковська, — відповів Август.

Макс згадав чорняву дівчину у строгому брючному костюмі без пафосу. Так! Сумувала увесь вечір, стояла поруч із лисим дядьком, а коли гості почали роз'їжджатися, акуратно склала ковдру, притисла до грудей і так пішла з нею по битій цеглі, не вибираючи шляху. Поговорити б із нею. Нані… Та Нані, певно, знає відповіді…

— Максиме Володимировичу… — Август Закс зайшов до кабінету якраз тої миті, коли Макс укотре переривав Інтернет. — Я підрахував благодійні внески, що меценати переказали фонду після балу… Відмінний результат.

— А! То ми маємо не тільки найдорожчі у світі вовняні ковдри?! — віджартувався похмуро.

Август усміхнувся уїдливо.

— З ковдрами… То було цікаво. Сенсу замало, а так… кумедно… Люди кажуть: пробило на сантименти.

— Пожаліли бідах?

— Згадали дев'яності… Тоді-то усі нинішні капітали тільки зароджувалися. Важкі часи були… Стрілянина… У нелюдських умовах… працювали.

— Мені то нецікаво. Скільки грошей дали?

— Достатньо, — сказав Август.