Биті є. Книга 2: Макс

У киці не ворушаться сині губи, кліпає накладними віями: не доживу, пупсику… На краю килима — одною ногою на червоній вовні, другою на битій цеглі — заходиться німим гнівом Володимир Гнатович Сердюк, подумки переписує Гоголя: я ж тебе породив, сучий ти сину! Я ж тобі усе віддав! Бери, тільки не вдавися! Що ж ти чудиш, гадюко?! Що це ти утнув, мать твою! Мати поряд. Насторожено поправляє масивні золоті прикраси на пузяці, посміхається оптимістично: зараз станеться диво, шановні! От побачите! Мій Макс такий неординарний! Недарма півжиття у Європах. Десь тут мерзне і Ярослав Новаковський із донькою Нані. Колись білява Олюня з солідного економічного видання — нині руда — спирається на руку підстаркуватого колеги Олександра: оце бал?! Та головне — тут стовбичить віце-прем'єр, хай би йому грець! І як тут ломонутися геть, коли те цабе — ні з місця?!

— Сюр… — задумливо каже татові Нані Новаковська.

— Реальність, — зітхає той. — Горілки треба, бо похворіємо…

Здається, рятівна думка стукає у голови всіх гостей одночасно, бо біля столів починається штовханина — ніхто не чекає офіціантів, та й не видно їх. Самотужки відкорковують пляшки, бульбенять у гранчаки. І джентльмени ж. Спочатку дамам і віце-прем'єру — бітте!

Макс із Дорою з'являються тої миті, коли задубілі гості перекидають по другій, збиваються у купки — так тепліше! нервово озираються: та коли ж уже початок і кінець?! І до хати!

Макс іде до мікрофона. Дора услід. Застигає за Максовою спиною — як завжди. Викликає здивовані погляди. Гості перед нею — як на долоні. Перешіптуються, упевнені, що їх не чути, Дора читає по губах.

— А це що за коза? Якого біса вона там стовбичить? — обурюється товстий пан у окулярах.

— Понти… Понти визначаюсь статус! — відповідає йому жвавий молодик. — Це його охоронниця. От побачите — раптом що, стрілятиме першою і без промаху!

— Тіпун тобі…

— Ні, ви гляньте! Кажуть, Макс без неї ніде не з'являється. Здається, він започатковує нову моду. Назавтра всі з екзотичними панянками за спинами ходитимуть. Чи з мавпами!

— Він навіжений? На ранок зляже половина влади цієї держави! — бурчить сивий пан.

— Цей нахаба вкрай сексуальний, і він це знає! — муркоче худа пані постбальзаківського віку в леопардовій шубці дебелій подружці з грудьми, що лізуть із декольте.

— Я у такому цеху починав у дев'яностих, — похмуро констатує бритий наголо чоловік з кривими ковбойськими ногами, впадає у спогади. — Бля… Ну, точнісінько у такому. Кут орендували, насичували ринок бразильською кавою з-під Одеси. Вночі працювали, бо вдень там карданвали для КамАЗів виробляли.

— Пупсику! Я хочу пі-пі…

— Кицю! Відійди у кут! Там темно…

— Ти… Ти знущаєшся?!

— Панове! — Макс починає говорити, і Дора усміхається, бо гості дисципліновано, як соняшники до сонця, повертають голови до мікрофона. Дора не знає, що говорить Макс. Тільки читає обурене здивування на лицях гостей.

— Шановне панство… — веде Макс. — Даруйте! Реальність руйнує будь-які плани з наміри. Ми хотіли спочатку пригостити вас симфонічною музикою, потім різдвяною трапезою і тільки потім перейти до найголовнішого… До того, заради чого усі ви сьогодні відклали справи і вшанували своєю присутністю благодійний бал, де ми збираємо кошти для нужденних. Але… ця клята реальність… — Макс замовкає, роззирається. — Ця! Що навкруги нас… У цій реальності живуть тисяч і наших співгромадян… У ній неможлива симфонія… І щедра трапеза… І звичне нам тепло… І ніякі аукціони, як прояв примхливої щедрості… — додає несподівано рішуче. — Тільки як прояв чеснот врятованої душі.

Гості остаточно губляться, кидають косяки на віце-прем'єра.

— Тобто? Аукціон відміняється? — хрипить той: і радий би гримнути владно, та змерз, як цуцик.

Макс мовчить. Макс вдивляється у лиця гостей. На подіумі виникають Юлія Скачко і Ганна Іванівна, з одного боку встановлюють на подіумі прозору скриньку для пожертв. З другого кладуть кілька ковдр.

— А це що?! — врешті подає голос Сердюк-старший.

— Ковдри… Вибір же завжди є. Можна врятувати душу… А можна тіло…

— Пупсику! Я хочу ковдру! — цокотить зубами силіконова юнка у літньому “Prada”.

— Сто доларів за ковдру! — вигукує літній коханець юнки.

— Знущаєтеся? Вона у магазині п'ятсот гривень коштує! — недобре усміхається Макс.

— Тисяча! Доларів! — оголошує віце-прем'єр, і ніхто не наважується перебити ціну. — І налийте мені ще!

Макс власноруч огортає владне тіло теплою, спеціально підігрітою ковдрою, наливає горілку в гранчак.

— Зараз буде наш неймовірний гарячий бульйон! — обіцяє похмуро.

Тремтяча юрба заводиться:

— Тисяча! Півтори! Дві…

Дора спостерігає, як за двадцять хвилин бурхливих торгів теплі ковдри розлітаються поміж гостей, приносять фонду 150 тисяч зелених. Нізвідки виникають офіціанти, розносять олов'яні миски з гарячим бульйоном. Врятовані тіла у ковдрах врешті зігріваються, розсідаються за столиками — однакові, як однояйцеві. Зверху лине музика, і тільки тепер гості помічають симфонічний оркестр, що він розмістився на металевих конструкціях під дахом цеху.