Биті є. Книга 2: Макс

А тут… Макс казиться: сто справ, часу крапля! Ганна Іванівна метушиться, мобільний до вуха приріс, вісім рук виросло, як у індійської богині Калі, — усе встигне! Без проблем! Квіти — двадцять композицій забрати із салону на Мечникова і ще три оберемки ромашок із садового центру на Борщагівці, олов'яні ложки і миски — триста комплектів, проконтролювати доставку. Меню — наїдки, напої. Дивне меню! Перепрошую, нема питань! Скатертини, серветки, симфонічний оркестр з філармонії для офіційного початку, Вакарчука чи “Бумбокс” після третьої чарки — щоби гості не розслаблялися, танцювати не кинулися, слухали — хвала Господу, віршовані думки ще складають в Україні. Десерту не буде. Аукціон. Триста вовняних ковдр уже завезли-а вони навіщо?! І найголовніша інтрига — до місця проведення балу треба добиратися пішки. Юлія Скачко перевіряє список запрошених гостей і пресу, Август Альфредович скептично кривить вуста:

— Це неподобство, Максиме Володимировичу! Ви дискредитуєте фонд! І бал як знакову подію у житті фонду.

Макс скаженіє від збудження:

— Це не просто бал. Це маніфест.

Так он як вони тут Різдво святкують….

Дора сидить на задньому сидінні автівки, збентежено розглядає святкову столицю, наче та Попелюшка, що її везуть на казковий бал. Центр сяє — обіцяє радощі. Та що далі від Хрещатика, то все менше веселощів. Вогнів стає все менше і менше, і, врешті, тільки тьмяні лампи з вікон сірих будинків освітлюють шлях. Де ж цей бал? За містом?

Врешті автівка зупиняється біля глухого бетонного паркану у промисловій зоні на околиці столиці. Далі шляху нема — тільки вузька стежинка посеред куп будівельного сміття і металобрухту. Веде до темних, напівзруйнованих покинутих цехів якогось підприємства, що у нього й паркан глухий лишився тільки з боку вулиці, а з інших боків добрі люди давно розібрали собі на потребу. Безпритульні собаки захлинаються: хто на нашу територію?

Темно. Під ногами — ромашки розкидані.

Макс першим вискакує з “мазераті” — смокінг, метелик… Бездоганний! Мчить до Юлії Скачко, яка розгублено тупцює біля стежини у темряву.

— Так і пояснюйте, Скачко! — нервово наказує. — Аби дістатися до місця проведення балу, треба йти по ромашках… — замовкає. — Ні! Йдіть туди самі! Зустрічатимете гостей разом із Заксом!

Юлія страшенно змерзла — не літо. Киває.

— Ковдру… Можна мені взяти одну ковдру?

— Ну, звичайно! — сміється Макс. — Грійтеся, Скачко! А ми з Дорою зустрічатимемо гостей тут! Ідіть же! Скоро!

Який там “скоро”. Туфлі на шпильці. Довга сукня сніг мете. Поверх тільки норкове манто. Скачко обережно шкандибає стежиною у темряву. Зникає за мить.

— Гарно придумано, Доро?

Дора приголомшено роззирається — та що ж це?!

“Ні…” — заперечливо хитає голівкою.

Та сперечатися ніколи — до паркану одна за одною під'їжджають блискучі автівки. З них виходять прикрашені камінцями розфарбовані пані у вечірніх сукнях, пани у смокінгах. Ошелешено роззираються, та не питають: що в біса відбувається?! Витримані. І не таке бачили. А як це просто різдвяний розіграш? Непроста людина запросила. Володимир Гнатович Сердюк, кажуть, теж буде! Та й інші, не менш впливові. І навіть віце-прем'єр! Треба б без істерики. Гості линуть до Макса.

— Вітаємо!

— Прошу! Прошу! — Макс так приязно посміхається, що гості вірять — усе те й дійсно розіграш. Зараз спалахнуть теплі вогні! Світ наповниться звичним комфортом і розкошами — неодмінними супутниками будь-яких благодійних справ селебрітіс.

— А бульйончик Августа буде?

— Обов'язково! — обіцяє Макс. — Це наша фірмова фішка!

Гості з надією кивають, один за одним тупцюють стежиною, зникають у темряві. Тільки одна панянка й смикнулася.

— Несторе! Я туди не піду! — прошепотіла відчайдушно.

Пан у смокінгу посміхнувся Максові оптимістично: мовляв, вибачте! Зиркнув на панянку вовком: що ж ти мене соромиш, паскудо! Обійняв залізними пазурами, поволік жертву в темряву. І десь там, у глибині захаращеної території, Дора врешті помітила слабкі вогні.

— Свічки запалили, — раптом дуже утомлено говорить Макс. — Нам час, Доро. Усі приїхали. Зараз і почнемо.

Ступає на стежину, очі у землю.

— Ромашки… На ромашки не наступай!

У покинутому цеху немає освітлення. Немає опалення і туалету. Похмурий простір освітлюється тисячами свічок так яскраво, що видно навіть кілька дерев'яних лежаків при стінах і щурячі кубла в кутах. Тхне гімном і сцяками, і одне це уже свідчить: тут ще живуть люди… Добре, що шибки не вибиті. Знадвору до скла сніг прилип: цікаво, що відбувається?! Посередині цеху розчищена площадка метрів триста завбільшки. Заслана червоними килимами щільно. Столи у білих скатертинах півколом навколо невеличкого подіуму з мікрофоном. Гості не сідають — туляться одне до одного на червоному килимі, ошелешено зиркають на биту цеглу. Гості все ще не вірять, що все це — насправді.

— Дизель-генератор гуде! — одними вустами шепоче ошелешений кремезний сивий пан силіконовій юнці у сукні з літньої колекції “Prada”. — Зараз пожене сюди тепле повітря! Зігрієшся, кицю!