Биті є. Книга 2: Макс

— То що із сиротами? — Август Альфредович Закс із легковажною упевненістю пальми, що їй одній тільки й рости на невеличкому острівці в океані, кілька років поспіль одноосібно керував фондом “Сила добра”. Та грім ударив — відсунули на другий план. Питай тепер молодого та пихатого, що там із тими сиротами, хай би вони…

— Із сиротами? — Макс ще збуджений. — Ви ж чули. Людей. Ми купимо їм людей.

— Тобто?

— Заохотимо волонтерів, аби ходили до дітей. Спілкувалися. До кіна водили чи просто морозивом пригощали. Друзі. Сиротам потрібні друзі, а не гречка.

— Хіба друзів купують? — нагадує про себе Скачко.

— Купують. Не обов'язково грошима, — відповідає Макс. — Покупка — це задоволена зацікавленість. А чим вона оплачена — грошима, часом, болем, сльозами, самоповагою, репутацією… Це ж просто! От цим ви і займетеся, Скачко. Завтра на ранок хочу бачити ваші пропозиції.

Дора любить ті дні, коли Макс бере її з собою у фонд. Завжди проситься залишитися — уже навчилася листи із проханнями про допомогу сортувати, інформувати пресу про найближчі плани фонду електронною поштою. Та й каву заварювала файно — навіть Август Закс прицмокував: смакота…

Та доводилося супроводжувати хазяїна не тільки у “Силу добра”.

Окремий кабінет розкішного ресторану — Макс вітається з двома молодими чоловіками, що вони сидять за столом, із цікавістю роздивляються Дору. А це що за екзотичний супровід? Розмова ж… конфіденційна. Макс усміхається приязно:

— Дора завжди поряд…

Дора застигає біля дверей і, скільки чоловіки товчуть — і їжу, і розмови, — стільки стоїть, аж ніжки терпнуть. Нащо йому це? “То нічого”, — вмовляє себе. Згадує гладкий від купюр щоденник. Нічого… До літа тільки… А там — до Португалії.

Та були дні, що Дора любила їх найменше. Макс сідав за кермо, вказував Дорі на місце поруч… Скеровував на Поділ. Як намазано. Гамір Андріївського, Сковорода у голубах, тихий провулок біля Могилянської бурси чи облізлі старовинні прибуткові будинки навколо Житнього… Зупиняв авто на узбіччі. Дора усміхалася збентежено, заглядала йому у вічі: невже знов так зле? Чому?

— Не можу пояснити… — відповідає Макс. — Але факт: у людей шляхетних існує непоборний потяг довести свою порядність людям негідним і ницим. Усі добрі справи — демонстрація того. Недобрі теж є, але їх ніхто не бачить.

Макс замовкає повільно, на видиху — наче з повітряної кульки тихо виходить повітря.

— …Тобі можу розповісти. Ти — нікому не скажеш. А як руки повідривати — й не напишеш. Правда ж?

Дора лякається. Ховає руки за спину.

Макс роздивляється її приголомшено.

— Ти наївна дитина, — мовить тихо. Мовчить. Додає насторожено. — Невже геть не розмовляєш?

Дора завмирає — сто думок феєрверком. “Ні”, — хитає голівкою.

— Мені то… не заважає…

Макс збуджується, наче роздягається. Слів — мало. Підкріплює жестами таємні сторінки свого життя. От, приміром, перший наглий секс… Із хлопцем у Санкт-Галлені. Їм із Чонганом по тринадцять стало. Гортали порножурнал, цікавилися: як воно? Чонган — практик. Хай Макс за дівчину буде, на живіт ляже, а Чонган зрозуміє, як на дівчину зручніше наскочити. Макс ліг… А Чонган… Справедливості заради — Чонган не падло. Сам потім улігся: давай, Дюк! Спробуй, і нікому не скажемо. Бо круто і кайф, щоби мене зі школи відрахували, як брешу!

Дора дивиться на Максові вуста — слово у слово переповісти могла б, та думки далеко. “Чому ж він такий нещасний, скалічений та розгублений?!” — бідкається. У Теребовлі б враз ожив. От якби мама повернулася, а Дора запросила Макса у гості… Саламани б стіл накрили із коропами-грибами-варениками. Руки біля криниці мити. Молоко з горщика. Мед із діжки. Дора б Макса у гори потягла. А чи просто містечком прогулятися, щоби до них усі здоровкалися: “Добридень, Доро! І вам, пане…” От тоді б Макс повеселішав. І взнав би хоч щось про Дору! Люди б розповіли. Бо ще й жодного разу не розпитав: та хто ти за така, Доро?! Чи шанованих батьків маєш і де та твоя Теребовля… І що тобі для щастя треба? Наче й нема Дори. Наче сам вирішив, яке щастя Дорі до серця. А хіба так?

— Ти слухаєш? — Макс обов'язково перепитував — ритуал.

“Так, так”, — дотримувалася ритуалу Дора. Серце калатало: не слова Максові лякали, не вчинки дивні, про які розповідав-ярився… Дихав важко зовсім поряд. Здавалося, ще мить — і накинеться на Дору, як навіжений. Чому ж він такий нещасний та скалічений? Руку не простягала, аби пожаліти. Страшно…

А Макс і сам віри не йняв, чому вихлюпує на дівчину увесь свій душевний мотлох. Наче — полюби мене! Наче — хоч я ще те падло, хоч і Дюк, бо всі люди такі… Наче — однаково полюби. І пожалій…

— Свята скоро… — шепоче глухо, душить жадання.

“Так, так”, — із полегшенням хитає голівкою Дора. “Скоро до мами подамся”, — хреститься подумки, бо ще й місяця при новому хазяїн і не пропрацювала, а вже вкрай утомилася від його неспокійного відчаю.

Напередодні католицького Різдва зранку — Дора саме прибрала у кімнаті, присіла з Максовим ноутбуком на край ліжка, читала в Інтернеті про Португалію — до її кімнати без стуку увійшла пані Женя.