Биті є. Книга 2: Макс

— Я гово-ри-тиму… Ромко. Ромко. Дора. Мама… Мамцю моя… Мамцю… Тато.

За годину пані Женя прокинулася від голосного волання, попервах перелякалася на смерть — твою наліво, що відбувається? Може, калічці зле? Ускочила до Дориної кімнати, дівча за плечі вхопила.

— Що?! Чого мичиш?! — і сама на максимальній загорланила. — Захворіла? Болить?

Дора замовкла. Голівкою заперечливо — ні, нічого не болить.

— Так якого ж біса ти мичиш?! — ледь не луснула від прикрощів пані Женя.

Дора видихнула спустошено, знизала плечима.

— Я. Більше. Не буду, — жестами.

— Мовчи вже, щоб тебе… — гаркнула хазяйка, забралася.

Дора стала до чорного вікна, усміхнулася сумно. Одними вустами беззвучно:

— Мовчи, Доро…

Тисяча гривень… Ги-ги…

Ромко навчив — тихо, на видиху — ги-ги. Наче хтось добрий лоскочеться.

Дорі подобалося. Ги-ги…

Щоденник забув Дорині слова — схованка тепер. За обкладинкою з грубої технічної тканини 2 купюри по 500. Усе Дорине багатство лежить поряд із світлиною батьківського весілля і листівкою з пані комендантовою. За місяць у наймах — жодного рядка. Усе змінилося. Чужа хата, пихата пані. Раптом візьметься читати, поки Дора на кухні порпатиметься? Сама — не цікава до панських секретів та розкошів. Якби пані й сказала — та бери, що завгодно, Доро! — ноутбук би тільки й попросила відкрити: ціни на паспорт закордонний взнати. І на путівки до Португалії. За рік назбирає?

А вже тисяча за місяць. Пані старанно пояснювала: платила б три, а то й чотири, та Дора у них живе на всьому готовому і харчується краще, ніж у ресторані. Тисячу гривень щомісяця відкладати можна, як ані копійки не протринькати.

— Файно, файно… — раділа Дора.

Та наприкінці листопада з'явився хазяйчин син — усі плани шкереберть. Макс. Його звати Макс. Дора змогла б уголос, якби хто дозволив.

Квартира на Хрещатику. Прислуга у білому фартуху жахається:

— Мене звільнено?

— Це Дора! — Макс не слухає. Веде Дору розцяцькованим простором. — Треба знайти Дорі місце.

Місце? Килимок у куті? З нього — тільки відданий собачий погляд, інше не передбачено? Дора не усміхається. Дорі страшно.

Вітальня, їдальня, поєднана з кухнею, одні двері, другі, треті…

— Ні, ні, — дратується Макс.

— Гостьова… Біля сауни, — жінка у білому фартушку послужлива, як справний банкомат.

— А, так! — Макс іронічно усміхається. — Й досі не звик до цієї квартири.

— А коли б… — ляп!

— Дійсно… — не гнівається. — Гостьова… Так, так. Підійшла б… Аби матінка не наказала розфарбувати стіни венеційською штукатуркою. Жах!

Макс знизує плечима, обертається до жінки у фартушку:

— А ви…

— Ганна Іванівна, — нагадує та.

— Знайдіть прораба, аби все тут переробити. Зможете?

— Звичайно.

— Добре, — далі, далі. — Дора не спатиме посеред жахливої венеційської штукатурки. Де б нам її розмістити, поки у гостьовій ремонтуватимуть?

— Тренажерна зала.

— Точно!

Світла кімната метрів тридцять. Стіна у дзеркалах. Тренажери, як на виставці.

— Нормально. Тільки спати нема на чому…

Макс роззирається, та неможливого просто не існує. Один дзвінок — ліжко з Ортопедичним матрацом доставлять за годину.

— Ганно…

— Іванівна!

— Приберіть тут, Ганно Іванівно.

— Зараз.

— Зачекайте! У Києві є “Victoria's secret”?

— Дізнаюся за хвилину.

Макс дивується:

— Чому ви працюєте прислугою? З вас вийшов би прекрасний секретар.

Ганна Іванівна ховає смуток: каверза. Відкрий душу — позбудешся й того, що маєш. Знає!

— Для секретаря літ надто багато.

— І скільки вам?

— Сорок дев'ять…

— Мені підходить! — вирішує за мить. — Записуйте чи запам'ятовуйте. Перше. Знайдіть прислугу, бо ви — мій домашній секретар віднині. Друге. Прораба! Зробити з гостьової спокійне, приємне оку приміщення. Я поясню, чого хочу. Третє, і це зараз: знайдіть “Victoria's secret”, замовте у них для Дори все, що є з останньої колекції, — спідню білизну, домашній одяг — халат, капці, ну, ви розумієте. І щось із верхнього одягу — хай привезуть, я виберу.

Спантеличена карколомною кар'єрою секретарка Ганна Іванівна на ходу знімає білий фартушок — прощавай! Намагається виправдовувати очікування — киває й киває.

— А… Може, я запитаю панянку… Чого саме їй би хотілося? — пнеться вислужитися.

— Що?!

Макс зупиняється, дивиться жінці в очі.

— Дора не розмовлятиме з вами, — оголошує вирок. — 3 усіма питаннями до мене.

Новоспечена секретарка відчуває: ще крок — і знов зав'язуй фартушок.

— Вибачте…

— До справи! А ми з Дорою почекаємо, поки ліжко привезуть…

Дора читає по вустах. На очі навертаються сльози. Ліжко… Та що ж це?! Чому всі негаразди — їй? Руки викрутить, повалить… Примхи страшні. А попервах здалося — нещасний. Очі сумні-розгублені. Навіщо у свою хату привіз? Бавитися з нею? Так Дора краще у вікно вискочить, ніж дозволить…

Ніч. У місячному світлі тренажери — роботи-трансформери з далеких планет. Оточили правильне ортопедичне ліжко — самі б повлягалися, таке файне. Та й порожнє.