Биті є. Книга 2: Макс

Тато геть побляк. Спочатку перестав забирати Дору з інтернату щодня після уроків. Потім і на вихідні залишав. А як Дорі виповнилося сімнадцять, зійшовся із Галею, дебелою майоршею зі слідчого відділу міліції — помагала йому свого часу дружину шукати. На тому й зблизилися. Та й зарплатня Галина татові подобалася. Сам-то не працював ніколи — поет. Вірші складав, як Божа ласка. В інший час — ґазда. Як доню провідувати заїжджав, усе обіцяв:

— Потерпи, дитино. Скоро… Скоро купкою будемо. Галя не проти.

Дора не любила імені Галя. Марічка… Найкраще на усій землі ім'я — Марічка. І Софія — про це вам кожен із теребовлянців скаже. У Дориному щоденнику, що вона вела його потайки від усіх, на першій сторінці світлина — мама у файній білій сукні та фаті, тато у костюмі з білою квіткою на лацкані. І підпис — “Марічка + Стефан”. А поряд зі світлиною листівка, що на ній давній монумент на честь пані комендантової Софії Хжановської, що вона колись Теребовлю від турків урятувала. І чому Дору не назвали Марія-Софія? Мама казала: Дора — то музика. Хіба?

Дора гладила тата долонькою по грубій руці — мовляв, не тужи. Усміхалася.

— Горе ти моє… — зітхав теребовлянський поет Стефан Саламан.

А мама завжди казала — щастя ти моє…

Дора на тата не гнівалася. Дора вірила, хоч вбий: мама повернеться з Каштелу-Бранку. Давно зрозуміла. Каштелу — слово сичало, налякати намагалося. Бранку… Мама — бранка. Жива. Гукнути на поміч не може. Щовечора Дора вмощувалася на інтернатському ліжку” відсилала СМС-ку з дешевенького мобільного. Тільки три слова — “Чекаю тебе, матусю”. На тому кінці — “прийнято”. Отака кривда. Ще крапля надії на терпляче Дорине серденько: світ великий, люди добрі. А мама — сильна. От приїде… У двір увійде, на тата гляне — він ту Галю враз покине, бо ж у церкві перед Господом мамі на вірність божився. І Дора, як колись у світлому дитинстві, обхопить їх обох: ох же, люблю я вас! Отак снилося…

У дев'ятнадцять Дора закінчила школу-інтернат, тато забрав доньку додому — новий клопіт у Стефана Саламана з'явився.

— Куди ж тебе? На фабриці роботи катма, а більше нема куди…

Саме у цей час і з'явився у Теребовлі помічник пана Перепечая — дівчат у служниці до столиці кликав. Стефан Саламан тицьнув чоловікові триста єврів, що від Марічки ще лишилися, — й мою візьміть!

— Калічку?

— Вправна! — благав. — І до роботи привчена, і чемна, і привітна, і скромна, не гонориста.

Наприкінці жовтня 2008-го Дора опинилася у розкішній столичній хаті пані Жені — старий Перепечай доньці служницю подарував, аби не казилася від самотності.

А від'їжджала ж Дора з Теребовлі — серце краялося. Тато очі відводив, Галя торбу наскладала й електрошокер подарувала, Ромко Швець із Тернополя примчав, жестикулював схвильовано.

— Куди?!

— Треба, — відповідали Дорині руки.

— Нащо?!

— Грошей зароблю. Маму знайду…

— Не їдь!

— Та як можу?!

— Писатимеш?

— СМС-ку скину…

— Як біда — то я миттю…

— Не буде біди.

— Знаєш… — долон ю до вуст, від них до серця. То — любов.

Ох, Ромко! Друга радість Дорина. Очі глузливі, патли до плечей, підтягувався на турніку сто разів — найсильніший з-поміж хлопців. З п'ятого класу за однією партою. Ромко Дору хоч якось розмовляти навчив, бо сам оглух в десятирічному віці після грипу, тож звуки пам'ятав, вимовляв правильно. А от головного Дорі сказати ніяк не наважувався.

Раз у Саламанів заночував, бо після вихідних батьки привезли його до інтернату з Тернополя у неділю посеред дня — не захотів хлопець вільну днину у школі товктися. Дора тої неділі рано вляглася, тато Ромці у вітальні постелив… Посеред ночі Дорі наснилося, що вона не глуха — чує. Й сама не розуміла — як то? Очі розплющила — Ромко у дверях. Перелякалася. До стіни. Заклякла — от спить, як мертва, і все тобі! Ромко присів біля Дориного ліжка, повів пальцем по голій Дориній спині. Писав, наче палець — крейда, Дорина спина — класна дошка. “Я тебе люблю” — по чутливій шкірі. Дора кожну літеру розпізнала. Й досі — варто лише пригадати — на спині три гарячих слова.

Перед випускними екзаменами наважилися на розмову.

— Давай разом… усе життя — Ромко жестами..

— Ні… Сам знаєш… — хитала голівкою.

Ромко знав страшний напівправдивий міф, що він оселився у стінах інтернату, лякав закоханих до моторошного жаху: як двоє глухонімих поберуться, то й дитина у них глухонімою буде. Були такі, що не вірили. Відчайдушно стискали одне одного в обіймах — не розлучимося! І Ромко завівся…

— Я від народження не глухий! У нас будуть гарні діти. Чутимуть. Розмовлятимуть… Ми розмовлятимемо з ними, Доро.

— Страшно…

— Не бійся, Доро!

Була б поруч мама, Дора б запитала: що робити, матусю? Та мами не було…

— Покинь ці думки, Ромко…

— Я. Тебе. Люблю… — літали долоні.

Дора — хлопцю у вічі, руки за спину сховала, наче ті гри слова, що на спині горять, вгамовувала. Вустами тільки:

— Ромко… Ні…

... Першого ж дня у розкішній квартирі Сердюків зрозуміла: нема тут для кого вуста розтуляти. Нікому її слова не потрібні. “Розучуся розмовляти…” — злякалася і якось уночі стала до чорного вікна — за дзеркало зійде. Слідкувала за власними вустами, виводила вголос: