Биті є. Книга 2: Макс

…Сірого грудневого дня 2008 року — вдома б чаями грітися — до бізнес-центру на набережній неподалік Іллінської церкви стікалися журналісти кількох друкованих видань і телеканалів. Новий директор-розпорядник міжнародного благодійного фонду “Сила добра” Максим Сердюк запросив на свою першу прес-конференцію.

Звичайний громадянин не роздивився б у тому ніякої сенсації. Організація існувала кілька років, декларувала допомогу нужденним, скандалами не вирізнялася, як і грандіозними благодійними акціями, — тліла собі на задвірках суспільного життя.

Журналісти без вагань проігнорували б запрошення, якби не два факти. Новим очільником фонду став син відомого політика Володимира Сердюка. Хлопець примудрився ніде публічно не зганьбитися, маючи уже двадцять чотири роки від народження. Одне це вже викликало недовіру і цікавість: хворий, чи як? Принадою виглядав і план заходу.

— Фуршет, прес-конференція, фуршет, — читала запрошення білява Оля, репортер-початківець солідного економічного видання. Бідкалася. — Наїмся і забуду, про що запитати мала!

— Знаєте, Олюню… Обов'язок справжнього професіонала — набратися нехристиянського терпіння задля того, аби струсити грудки невідомості з коріння події! — повчав її Олександр, лисий товстун за п'ятдесят у коштовних окулярах на носі.

Певно, був справжнім профі, бо встигав оперативно ковтати бутерброди з ікрою, запивати білим сухим і цілеспрямовано охмуряти білявку, бо вважав, що до скону застряг у кризі середнього віку, яку тільки молодим тілом і вилікувати.

— Прошу! Прошу! — підштовхував Олюню до столу, наче сам його для неї накрив. — “Шардоне”? Один бокал! Ікра! Сьомга сухого посолу. А ці тонкі шматочки — яловичий язик. Сподіваюся, останнє не викликає у вас тривожних асоціацій?

Журналістів відірвали від столу і запросили до кабінету Максима Сердюка саме тої миті, коли лисий Олександр цокався з наївною Олюнею, нашіптував їй на вушко щось вельми інтимне. Роздратувався. Гикнув патріотично — нас не купити вашими, блін, наїдками! Синусоїдою до справи.

Олюня розчервонілася. Хоробро допила “Шардоне”, переступила поріг кабінету, побачила Макса й остовпіла — капєц! Мені б такого! Розвинуте гармонійне тіло під дорогим костюмом. Погляд мудрого старця, що на його долю випало немало випробувань. І відполіровані до блиску нігті. І коштовна неголеність за 200 баксів. І посмішка. Яка відкрита вражаюча посмішка! На Бекхема схожий. І на Каддафі — дівчата за спиною: чорнява і русява… А Олюня дурна усе перекисом бавиться…

Розпочали вчасно. Макс без нудних прелюдій окреслив журналістам нові напрямки діяльності фонду, перегодовані профі витиснули із себе декілька формальних запитань, щоб уже хоч якось відпрацювати те “Шардоне” з ікрою, а Олюня усе дивилася на Макса — літала у мріях: ідеальний, він ідеальний, як би ж вона хотіла такого…

Прес-конференція без вибухів і несподіваних атак котилася до другого фуршету. Макс уже підвівся з-за столу, аби запросити гостей знову випити і закусити, коли Олюня врешті схаменулася: мамо рідна, а вона ж жодного запитання не поставила! Та її у редакції приб'ють.

— Останнє. Можна останнє запитання!

Підвелася. Розгублено зиркнула на набундючених колег — їм би за планом: фуршет-прес-конференція-фуршет, а тут — на тобі!

— Чому у вас білий стіл?.. — запитала й сама знітилася.

У кабінеті зависла незапланована пауза. Журналісти вп'ялися поглядами у стіл. Дійсно, кумекали, дивна примха! Меблі у кабінеті шоколадом відливають, а робочий стіл посередині — як блідолиций в оточенні африканців.

— Символ. Благодійні справи мають бути незаплямованими, — сказав хазяїн.

Гості напружилися, проковтнули слину радісного професійного голоду: так гра тільки починається?! І похєр, що самі тільки-но бавилися формальними запитаннями. То — несуттєво. То фігня! На єдине живе Макс відповів пафосно і формально. Приховує щось? Час рвати до кістки?

— А дівчата? Теж щось символізують? — рипнувся лисий Олександр. Зиркнув на панянок — стовбичили за Максовою спиною: чорнява знай усміхалася, наче горя їй нема, русява не відривалася від блокнота, увесь час зосереджено записувала щось.

— А нардеп Сердюк має відношення до фонду? — підхопив телевізійник.

— Ви ж Лондонську школу економіки закінчили? Чому раптом благодійність? Короткий шлях у політику? Ви самі заробили на “мазераті”? Яку частину коштів фонд витрачає на своє утримання? Яка у вас зарплатня? Чим займаєтеся у вільний час? Августа Альфредовича Закса відсторонено від справ чи він залишається у фонді? А скільки у вас… — цунамі.

Макс випростав руку — та зачекайте! Досить. Досить! Гості замовкли, наче й самі не очікували від себе такої кусючості, та лисий Олександр усе ж устиг вигукнути:

— …І які дівчата вам подобаються?!

— Дівчата?.. Розумні.

— А…

— А давайте так. Я поставлю вам запитання!

— Без проблем! — хвалькувато погодився лисий профі. — Хоч сотню!

Макс кивнув. Вийшов з-за столу. Став навпроти гостей — серйозний.