Биті є. Книга 2: Макс

Заприсягся б — не спав. Упав на шовкові простирадла, хмикнув спустошено — забуті відчуття! Світла не вимикав. Не хотів. Дивився у білу стелю — чистий аркуш? Хто заповнювати візьметься? Сам? Мама? Тато?.. Насупився, ніяк не міг здихатися відчуття невловимої відрази, що супроводжувало увесь шлях до батьківського дому, і тут… Надто легко повернувся?.. Маячня! Хто б дорікнув, Макс би відрізав: а ви спробуйте!

— Нігті б відполірувати…

Здивувався. Він про важливе, а в голову — сміття. Нігті? Чому ні? Час і нігтям повернути колишню бездоганність. Не відволіче… При цьому цілком можна думати про важливе. Хай би мама зранку запросила манікюрницю з салону, що вона полірує нігті оксамитовою серветкою до блиску. А може, Дора навчена? Дора… Ніколи, бідаха, не прошепоче: “Ти у мене перший…” Калічка. Певно, давно й з усіма… Навіщо в домі порочна? Очі, як у Одрі. Гукнути… Хай сяде навпроти ліжка. Дивитися у чорну безодню. Запитати: “Ти уже пізнала плотську любов?” І прочитати відповідь по сполоханих очах. А чи просто… перевірити.

Збудився: п'ять місяців целібату! Так припекло, хоч шльондру з довідкою про здоров'я викликай. Чим загасити несподіване жадання?.. Припіднявся на ліжку й остовпів…

— Люба?..

Вона сиділа у кріслі навпроти. Отака, як завжди: руді коси до пупа, біла спідниця до п'ят. Та неспокійно — крутилася.

— Голки… — виймала з крісла гострі голки, кидала на підлогу.

— Люба? — прилип до постелі.

Усміхнулася винувато, учепилася однією рукою в довгі руді коси, смикнула щосили — так у руці й лишилися. А на голові — чорні кучері до плечей. І очі — наче день згасає: темнішали катастрофічно й невідворотно до чорного. Роззирнулася… Жбурнула руді коси на підлогу, заходилася чорні кучері причепурювати.

— Так краще?

Макс дивився й віри не йняв.

— Люба… — як отой телепень, усе “Люба, Люба”, а що далі — хоч убий — не лізе на язик, бо ж… померла. Потонула… Гоцик казав… І мала б… лишитися там… На Костянтинівській…

— Потонула? Хіба? Ти ж не віриш… — читала його думки.

Підхопилася з крісла, по голках… Боса. Й не зойкнула. Нахилилася до сидіння, провела по ньому долонькою — на блідо-кофейній оббивці лишилися червоні плямки.

— Кров, — зітхнула. — От біда…

Руки до неба. З неба крізь стелю — дощ. Та рясний. Падає на крісло, і уже з крісла на підлогу червона від крові вода лине… Онде, ще мить — і попливе Максова постіль…

— Що… Що ти робиш? — вигукнув, самий жах у голосі.

— Прибираюся… — у воді по коліна. Та заклопотана вкрай, серйозна — усе те крісло від крові миє, ялозить по ньому долонькою.

Врешті зупинилася. Роззирнулася розгублено.

— А коси… Коси ж мої де?

А нема рудих кіс. Під червоною водою й не роздивитися, що на підлозі.

— Ти пірни… — Максові у вічі. — Я не можу… Потону…

— Люба…

— Гаєш! Гаєш час… Що ж ти? Як же я без кіс?

— Зачекай… Треба б… зрозуміти…

Зойкнула, головою захитала — ой, гірко — нахилилася до води червоної та раптом — шубовсть у неї! І нема…

Макс став на постелі, як на острівці, — навкруги море червоне хвилями б'є. Крісло у тім морі гойдається. Вітер його до Максового острівця жене. Стиснув щелепи, аж у вуха стрельнуло, заплющив очі і хотів було стрибнути з постелі в море! Заплутався у простирадлах, повалився на ліжко і щосили учепився в подушки, як у рятівні буї.

На ранок пані Женя зайшла до синової кімнати. Присіла на край ліжка, торкнулася синового плеча — знала, як кінестетика пробудити.

— Максимчику…

Макс розплющив очі, здивувався безмежно.

— Що ти тут робиш, мамо? — похапцем підхопився, роззирнувся. Дідько! Він же вдома. — Вибач… Доброго ранку.

Як той дурний — по кімнаті, лоба пальцем тре, очима стріляє. Зупинився біля крісла, зиркнув на нього.

— А це що? Кров?..

Пані Женя насупилася стривожено — що з сином коїться?! — ближче підійшла: на блідо-кофейній оббивці темні, ледь помітні плямочки.

— Сліди від шоколадних крихт. Невже забув? Як із Лондона приїжджав, так усе “Hershey's” нам привозив, наче ми того не бачили. Давно хотіла це крісло викинути, та ти його любив…

— А… Так.

— Поснідаєш? Дора омлет із шинкою та пармезаном тільки-но підсмажила.

— Дякую… — усміхнувся. “Hershey's”… Дійсно. Щоразу, як додому з Британії їхав, якогось біса тягнув батькам шоколад.

Накинув м'який махровий халат.

— Умиюся і буду.

Пані Женя ступила тільки крок, як побачив — з килима голка стирчить. Ще крок — мати на неї ступнею… Ухопив її за руку — стій!

— Що, синку?..

Нахилився, підняв з підлоги голку. І мимоволі обернувся до крісла, наче у ньому й досі сиділа Люба, спостерігала скорботно і байдуже. “Знову… не зміг”, — подумав спокійніше, ніж зазвичай…

Думкам, взагалі, полегшало. Роздобрішали надіями, заспокоїлися за ніч на шовкових простирадлах. Оптимістичні вилізли наверх, розсілися на страхах і сумнівах, тільки відразлива прикрість продерлася назовні, супилася — усе їй криво! Макс жував і жував омлет, наче то недосмажене м'ясо, відтягував час розмови, що вона невідворотно мала виникнути після смачного сніданку. Ранок мудріший за вечір тільки тому, що настирливо пропонує обмізкувати проблему. Мама уже заглядала у вічі: які плани, синку? Невже повернешся у злидні?!