Биті є. Книга 2: Макс

Засумувала… Навіть схудла на вісім кілограмів, а до того ж жодна дієта не допомагала. І що робити?! Чоловік по брюсселях вештається — та хай хоч зовсім згине! А от без Максимчика — неможливо! Що з дитиною коїться?! Як той волоцюжка у якійсь халабуді оселився, грошей не бере, кудись самотужки лупиться… Чи до біди далеко? І навіщо тоді усі батьківські клопоти — освіту блискучу забезпечили, квартиру на Хрещатику купили, “мазераті”, та й банківський рахунок у Максимчика немалий. А чоловік ще три роки тому зробив сина акціонером великого банку й енергетичної компанії. Падають грошики з місяця у місяць — живи та радуйся, синку. А він… “І не шукайте!”

Яке там! Вивідувала, випитувала, чекала… Як туга спопеляла терпіння, сідала за кермо — на Поділ. Там він… Лишала автівку на Валах, ішла на Костянтинівську. Ставала навпроти синового прихистку, дивилася у вікно. Як ти, Максимчику?.. Мамі без тебе геть зле…

Бог почув. Як побачила збудженого сина — біг до Контрактової, наче зграя псів п'яти рве, — коліна підкосилися від несподіванки. У ручку “лексуса” вчепилася:

— Максиме!

І за ту коротку мить, поки син озирнувся, сто страхів розірвали вщент: що скаже?! Прожене? Знехтує? Зледенить холодним поглядом і піде геть?

Та Макс посунув до автівки, зупинився навпроти…

— Здрастуй, мамо… — сказав так утомлено, пані Женя ледь не впала. Розгубилася: що казати? Плакати, додому кликати?

— Запіканку зробила… — пробурмотіла знічено. — Повечеряємо, як маєш час…

…Автівка вже пролетіла “Арсенальну”, сумний насторожений Макс сидів поряд із матір'ю, дивився вперед, мов у порожнечу. Пані Женя тремтячими руками стискала кермо, зиркала на сина, заприсяглася б — нічого не бачить. Та він рантом зітхнув.

— Ти… змарніла, мамо, — прошепотів тоскно.

Пані Женя не втрималася і, хоч як умовляла себе не виказувати справжніх почуттів, — розридалася, як роздяглася. Нічого не приховати.

Темна вітальня насторожилася. Навіть меблі прислухаються. Слова чіпляються за мовчанку і гаснуть. Пані Женя обережна, як на мінному полі. Вже вгамувалася, ніби від того, що син поруч, усе враз стало, як і раніше.

Макс не знає, з чого почати. Думок і сумнівів — годин на п'ять вдумливого монологу. Він сказав би матері — нащо я повернувся? Не додому… Взагалі, в Україну. У Лондоні посеред студентів-українців побутував жарт: “Як втратити громадянина? Відправити його навчатися за кордон”. З-посеред усіх тільки я повернувся. І коли б доля не закинула мене у звичайне життя… Яким живуть мільйони… Я б і досі не зрозумів: тут яма… Освіта? Мізки? Знання? Маячня! Кілька місяців пропонував нормальний, професійно розроблений проект з альтернативної енергетики. З гарантіями іноземного інвестування, бо після Лондона залишилися неформальні зв'язки з однокурсниками, а вони не лузери, діти магнатів з усіх куточків світу. Мене радо приймали, як тільки дізнавалися, що мій тато — той самий впливовий нардеп Володимир Гнатович Сердюк. Мені чемно відмовляли, як тільки уточнювали, що за проектом не стоїть Володимир Гнатович Сердюк. А я сам без батьківських грошей — нічого не вартий?! Там… у звичайному житті, звідки я нині повернувся… так і думають. А я думаю… що вам усім тут бракує здорового глузду… І милосердя. А якщо ти запитаєш про Любу, мамо, то скажу — облиш! Не згадуй.

Мати раптом видихає шумно, вмикає настільну лампу, хоч син і сказав — не треба світла…

— Прости мені, Максиме… — шепоче розгублено.

Макс чекає чого завгодно, тільки не покаяння. Дивується безмежно.

— За що, мамо?..

— Не знаю… — щира.

Макс червоніє, як малий. Перед очима картинка з далекого дитинства. Йому було тоді рочків шість. Застряг посеред величезної калюжі, ні зрушити, вода у гумові чобітки. “Забери мене!” — відчайдушно крикнув матері, і вона пішла прямо по калюжі у дорогущих черевичках “Мій Мій”. Підхопила сина на руки. “Мама поряд! Поряд!” — повторювала. І сьогодні вночі, коли він побачив її на Костянтинівській, у голові билося те саме, хоч і не признавався собі: “Забери мене”. Мама не зрадила. Мама… поряд.

— Ти мені прости, — шепоче глухо.

— За що? — обережно закидає пані Женя, а в душі — дзвони. Мій ти єдиний! Повертаєшся… Хвала Господу…

— Не знаю… — знизує плечима Макс, душить відразу, бо знає…

Пані Женя ковтає сльозу. Ні, ні, досить! Не плакатиме при синові, прибереже на крайній випадок. Вихлюпує бурхливо, ніби розмова точиться не першу годину і все про одне.

— От, приміром, я би впала з мосту…

— Я би стрибнув за тобою… Не вагаючись, — відповідає на автоматі і з жахом усвідомлює: то правда.

— Знаю, синку! Бо ти — прекрасна, порядна, шляхетна людина.

От і все! Почув. Пані Женя ще говорить і говорить — про те, що у сина є кеба і вона варить, аналізує вчинки і точно вміє відрізнити біду від авантюри, та Макс не чує, ковтає відразу. У нього найкраща мама.

На душі стає легко. Точки відліку повертаються на давно обжиті місця, яма розміром з державу зменшується до прикрої незначущої вибоїни на рівному шляху. Дюк поправляє герцогську корону…

— Накажу Дорі, щоби постелила… — чує голос матері.

Знічується: що за Дора тут? І раптом відчуває страшенний голод.