Биті є. Книга 2: Макс

Мама усе знає. Надолужує. Першою спішить до кухні: ходімо, Максиме! Перекусимо. А давай по чарочці “Camus”? За те, що схаменулися… Бо не можна дозволяти чужим людям сім'ю руйнувати.

Стіл заповнюється наїдками — тут і ікра, і ніжна сирна запіканка, і справжня італійська салямі, і запечена качина грудка у мандариновому соусі. А він смердючими чебуреками і дешевою піцою давився… Ковтає слину і мимоволі стискає долоню в кулак, щоби не вхопити будь-що зі столу… Ні! Не виказуватиме матері, що… голодний.

Коньяк накриває залишки роздратування — ані гикавки. Тепло від серця до кінцівок.

— Що за Дора у нас тепер є?

— Служниця.

— І живе тут? — дивується, бо зроду-віку чужі у Сердюковій домівці не ночували. Усі служниці поралися вдень, під ніч забиралися додому.

— Надто гірко самій було — пані Женя втрачає пильність, не втримується, штрикає сина докором.

— І де ти її поселила? — Макс не пропускає шпильки, та дискутувати з матір'ю (він думає саме так: не сваритися — дискутувати) не бажає. Не зараз.

— У гостьовій біля татового кабінету.

Макс киває — зрозуміло.

— Дякую. Смачно… — відсовує тарілки від краю.

— На здоров'я, синку. Там, у ванній кімнаті… У твоїй шафці…

— Пам'ятаю…

За десять хвилин змиває з тіла залишки спогадів про Костянтинівську з упевненістю, що вода омила й серце. І мізки. “Так і є!” — переконує себе подумки. Усе, що сталося за останні п'ять місяців, пішло з водою… Спатиме без жахів.

Стає перед дзеркалом — гарячий-голий, роздивляється себе не без гордощів: не дарма ще півроку тому кожен новий день з тренажерів починав. За крок до вітрувіанської людини, а це вам не м'язисті дебіли з обкладинок. Треба б повертатися…

Оббризкався корично-терпким, заходився було чисту білизну у шафці шукати, та кинув зайвий погляд у запітніле дзеркало… І остовпів. Трохи вище лівого соска на шкірі, як на поверхні зачарованої печери, що у її глибинах ховається серце, три темні розпливчасті цятки. Відійшов від дзеркала, голову, як той лелека, викрутив, роздивився грудну клітку. Нічого.

Знову до дзеркала. Долонею вологу з нього — ясно. Вдивлявся — аж чорна мошкара в очах заплигала. І три темні цятки в районі серця. Чи то слова?.. Він навіть устиг розібрати, що середнє — найдовше, але ніяк не “експропріація” чи, приміром, “сільгосптехніка”. Літер шість, не більше. Перше — коротше. А останнє, третє — найкоротше. Три літери всього. Він… бачив! Не встиг лише літери роздивитися. Прочитати…

— Мамо!

Пані Женя пригарцювала. Обдивлялася голого сина — тільки й устиг рушником обмотатися.

— Геть нічого не бачу. Чисто…

Макс знітився. Зі стелі, а чи просто з неба — ромашкою війнуло.

— Що з тобою, синку?

— Усе гаразд, — чемний, сука.

Один, два, три, чотири, п'ять… Макс рахував кроки до власної кімнати. У дванадцять років, якраз перед від'їздом до Санкт-Галлена, їх ставало рівно п'ятдесят. …Двадцять чотири, двадцять п'ять. Виріс. Кроки ширші. Тридцять вісім… Ромашка? А-а-а… Покинь мене! Вилети з моєї голови! На мітлі чи на крилах янгольських — однаково! Геть! Не кади ромашкою, як піп у церкві, не лишай слідів на моєму тілі. Запізно… Певно, я ненавиджу тебе уже… Сорок…

— Сорок… — уголос. Став у дверях власної кімнати.

Біля ліжка спиною до Макса — невисоке худе дівчисько поправляє невагому печворкову ковдру. Не озирнулося. Тільки й видно Максові, що чорні кучері до плечей і худі, як сірнички, ніжки з-під сірої до колін спідниці.

— Доброго вечора… — голосніше.

Дівча не озвалося. Вошкалося — усе ту постіль поправляло.

— Дора глухоніма, — пані Женя за спиною.

— Що? — та такі жалі, ніби сам оглух і занімів.

— Глухоніма, — повторила мати. — Вже місяць, як при мені. Тато мій… Дідусь твій порадив. Сказав, добра справа. Візьми калічку до роботи. Зарахується…

— Навіщо ж глухоніму? — захрип раптом. Зніяковів. Незручно… Що вуха чують, язик балабонить…

— А досить уже з нас балакучих, — несподівано ворожо і гірко відповіла пані Женя.

Дора озирнулася, побачила хазяйку із сином, усміхнулася наївно й беззахисно — так тільки скривджені долею й уміють. Застигла біля постелі — чорні кучері не дрібні, великі локони, шкіра надто бліда — порцеляна, очі чорні вологі — нереальні, як всесвіт… Одрі… Хепберн… Одрі… Така ж тендітна і граціозна, тільки на зріст — метр у капцях. Скільки їй років? На вигляд не більше п'ятнадцяти.

Макс знітився ще більше, кивнув дівчині, пробурмотів:

— Добрий вечір… Я — Макс.

— Макс! — чітко вимовила пані Женя, вказала на сина.

Дора кивнула усе з тою ж посмішкою на вустах. Пальці закружляли — Д. О. Р. А… Вуста повторювали беззвучно — Дора… Пішла до пані Жені, вказала тонким пальчиком на двері — мовляв, можу йти?

— Відпочивай, — усе так же чітко вимовила пані Женя і, коли Дора покинула кімнату, врешті наважилася обійняти сина, цьомнула у щоку.

— І ти відпочивай, синочку. Добраніч, любий.

— Добраніч, мамо… — прошепотів Макс.