Биті є. Книга 2: Макс

Ні, того досить! Наївся. Втупився у тарілку: плямка червоного грузинського соусу — криваве море із нічних жахів. “Чому вони не лишилися на Костянтинівській?” — подумав роздратовано, наче сновидіння ночі заважали бачити білий день. Люба, голки, вода… Не те, не те! Кучері… Зірвала з голови руді коси, лишилися чорні кучері… Що сказати хотіла? “…Дора?” — здивувався. Зиркнув у бік вікна — білий фартушок, сіра спідничка, сіра блузка. Миша. Застигла, очей з матері не зводить… Дора? “А навіщо мені Дора?” — подумав. Згадав, як вночі майже неконтрольовано зажадав цього тендітного, майже дитячого тіла… Відчуття безвихідної самотності заполонило серце і знову збудило бажання. Реванш! Яка, в біса, сублімація? Замість сексу — тільки секс!

— Віддай мені Дору, мамо, — вимовив тихо і чітко. Очі в таріль.

Пані Женя вислухала синове прохання зі стриманістю скандинавського вікінга, хоч усередині перчило по-мексиканськи.

— Твою квартиру на Хрещатику прибирають тричі на тиждень, — нагадала обережно. — А як треба приготувати, то знайду кухарку…

— Не треба кухарки! Мені Дора до вподоби.

— Добре. Візьми Дору на кілька днів, поки не знайду тобі таку служницю, щоб око не муляла, — спробувала скорегувати.

Макс усміхнувся ввічливо-приязно — присікатися ніяк.

— Ні. Назавжди віддай. Дору хочу.

Пані Женя зиркнула на дівча — не розібрало базікання людей за столом, усе так же спокійно стояло біля вікна — нахилилася ближче до сина, прошепотіла:

— Ти ж… не скривдиш каліки?

— Мамо, прошу! — скривився гидливо. Матері у вічі… Думок і сумнівів — годин на п'ять вдумливого монологу. Макс сказав би матері: ти… ти не сподівайся, що раз я твій син, то й розмірковую вашими з татом категоріями. Що житиму тим же безглуздям, що й ви! Я Дюк, мамо, і не моя провина утому, що у мене геть нешляхетні батьки… Думаю, у тебе ще з'явиться привід пишатися… Не тільки тим, що ви з татом вклали у мене… Тим, чого досягну сам-один… А я стану… багатим і шанованим. У гості — запрошу. У власні плани — ні…

— До себе поїду, — тільки й зумів.

— Зараз, зараз, синку…

Пані Женя підхопилася моторно — ключі від синової квартири принесе, та й від автівки, а ще банківські картки — усе лишив, як біг хтозна-куди.

Лише кивнув. Дочекався, поки за матір'ю зачиняться двері, підвів на Дору очі.

— У мене працюватимеш! — вимовив чітко.

Дора так широко розкрила очі — вії сторчма. Захитала головою заперечливо — ні, ні.

— Не хочеш?

Завмерла. Кивнула обережно — так, не хочу.

— Чому?

Плечима знизала…

Макс рвучко підвівся, ухопив Дору за руку.

— Дурненька! Я тебе щасливою зроблю! — ляпнув те, чого і сам від себе не очікував. Усередині розцвіла ружа вселенського милосердя. На голові засяяла герцогська корона, біля столу скупчилися музики — осанна!

Видихнув шумно. Що утнув? Чергове безглуздя чи подвиг? Утонув у чорних Дориних очах. Знітився.

— Ти… у місті була? — ні сіло ні впало.

“Ні”, — хитнулися чорні кучері.

— А сни бачиш?..

“Так”, — хитнулися чорні кучері.

— А ти… сама звідки? — й не помічав, що й досі стискає Дорин зап'ясток.

Дора висмикнула руку, усміхнулася винувато, потяглася до кишеньки у фартуху. Дістала блокнотик і ручку. “Теребовля” — написала. Закивала — так, так, я з Теребовлі.

Де воно таке?

— Ти… повнолітня?

“19”, — вивела у блокнотику.

Здивувався. Невже?!

— Київ покажу… — буркнув збуджено. — Хочеш? — додав. Про своє… Бо хотів і бажання ніяк не вщухало.

До повного щастя — один технологічний крок: забрати ключі і гайда. Із дівчиною. На “мазераті”. До власної розкішної квартири на Хрещатику.

Пані Женя — як чула. Принесла ключі-картки, наказала Дорі збиратися і, поки дівча складало у теребовлянську торбу нехитрий крам, усе їла сина очима, бідкалася подумки: споганили дитину… Геть іншим повернувся. Та то… не біда. Головне — повернувся. А всьому іншому пані Женя раду дасть.

Недовго думала. Тільки-но Макс із Дорою від'їхали від дому — на “лексус” і до тата, старого Перепечая: що робити?!

Перепечай саме диктував спогади набундюченому Ромі Шиллєру, який при його зятеві Сердюкові іміджмейкером рахувався. Ромі — брись, доньку вислухав:

— І що за біда? Як і чпокне дівку пару разів, так та не проговориться.

— Тату, та коли ти вже зі своїми чпоканнями припиниш?! — розлютилася пані Женя. — У мене єдина дитина звихнулася, а тобі байдуже.

— Додому ж повернувся?

— Іншим повернувся. Ще більш гидливим. Як не в собі ото. Що робити?

— Вовку з Брюсселя виймай! — наказав Перепечай. — Хай до діла його прилаштовує. Бо оце тиняється без діла — дурне в голову і лізе.

За хвилину у далекому Брюсселі Максів впливовий тато Володимир Гнатович Сердюк притискав до вуха мобільний, шепотів роздратовано:

— Я зараз не можу говорити… Засідання…

— Вово, мать твою! Заткнися і слухай! — гаркнула пані Женя, передала телефон татові.

Старий Перепечай сформулював ще більше лаконічно:

— Щоби завтра у Києві був!

— І коли ж ти вже подохнеш, сволото! — патетично вигукнув Володимир Гнатович Сердюк після того, як відключив мобільний. Та не забарився. За два дні приземлився у Борисполі.