Биті є. Книга 2: Макс

Дора сидить біля вікна. В руці електрошокер. Татова Галя, певно, про життя більше розуміє. І хто б оце Дорі ще підказав, бо сама не втямить: що відбувається? Думала, прислужувати буде, так ні. Півднини люди туди-сюди бігали: ліжко привезли, у тренажерній залі лад навели — гантелі під стіну, тренажери вбік. Обід приготували, гору пакунків із різними речами біля ліжка поскладали. Дора у Макса намагалася дізнатися: а що їй робити? А він тільки головою хитав заперечливо, ніби німий: ні, нічого… Та хіба можна? Як Дора не працюватиме, то й не зароблятиме. Погано. Ой же, погано усе…

— Доро. Ти геть змарніла! — сказав Макс днів за кілька.

Сиділи у їдальні біля прозорого скляного столу. Чепурна молодичка з нових служниць подавала сніданок.

Очі долу: а що казати?

— Ти… не висинаєшся?

— Так, — кивнула.

— Чому?

Усміхнулася, наче боронилася. Плечима знизала. Жестами — нам поговорити треба. Вуста повторюють беззвучно.

— Напиши, — наказав.

“Нам треба поговорити”, — вивела у блокнотику.

Говорити, говорити. Стільки слів, хоч фартуха підставляй. Збирай, бо падають дощем, ідуть у землю. Невже людям потрібно так багато слів? Мама, тато, любов — три слова. Дорі б уміти три слова — й досить! А співати й без слів файно. Усе інше і так зрозуміло. Господь з давніх-давен наказав: людина має працювати. Заробляти на гідне життя. Мріяти. Йти. Сміятися і плакати. Не кривдити, не заздрити, не зраджувати… Не убивати. Ясно ж. А Макс рознервувався.

— Знаю місце… — сказав. Усе б йому місця предметам та людям шукати. А хіба є нам місце? От Дорі що: місце у світі чи увесь світ?

Володимирська гірка. Князь із хрестом. Чорні дерева, білий Дніпро під ноги.

— Тут поговоримо…

Дора усміхається винувато, киває, тягнеться до блокнота — зможу коротко. “Маю працювати, заробляти”, — напише. Усього лише три слова.

Макс виходить з автівки. Очі у річку.

— Чому люди відмовляються думати, Доро? Чому їхнє життя зводиться до примітивних інстинктивних реакцій на будь-який рух ззовні? Самозахист? Я думав про це… Але ж часто такий самозахист обриває життя і тоді — навіщо?! А слово? Як пророщена думка… Невже непотрібне зараз? Знаю, знаю.. — Надто багато слів — усі балабонять, балабонять. Але ж ті слова — порожні. Не породжені думкою, лише корисливими намірами. Є різниця, бо слово від думки є людське. Слово від наміру — тваринне. Може, люди не відчувають того? Може, слово для них стало лише зручним інструментом виправдання корисливих намірів і сподівань? Але ж хіба можна так безжально й огидно використовувати дар Божий? Слово…

Дора притискає блокнотик до грудей, читає по Максових вустах, геть нічого не розуміє: про що він? Навіщо так багато слів?

Макс не помічає збентежених Дориних очей. Думок і сумнівів — годин на п'ять вдумливого монологу. Про честь, звитягу, вроджену шляхетність, бруд на щойно вимитих долонях, зворотну реакцію — та вшануй же, юрбо, визнаючи гідні справи. Не плюй у писок ближнього, людино! Не все ж життя тобі у юрбі животіти заради оманливого відчуття безпеки, що воно у зграї тільки і є. Колись же — відійдеш. Принаймні додому заскочити хоч на годину, аби з відразою змити із себе істерику масового божевілля. І от тоді… Коли — сам-один, нікого поряд… Знайди у голові хоч одну думку. І проростити її заради усього святого, щоби…

Макс задихається. Замовкає. Усміхається гірко — перед ким душу навстіж?

— Доро!

Дора дивиться, очей не зводить. Тремтить… Ох, нещасний. Простягає тоненьку руку, ніжно веде по Максовій щоці — та заспокойся, тихо, тихо… У тебе все буде дуже… дуже, дуже добре! От повір мені!

Що?! Макс відсахується від Дори, як чорт від ладану. Лице заливає червоним: ще не вистачало, щоби його калічка жаліла!

— Ти… поговорити хотіла, — мовить глухо. Тре щоку, ніяк не зупиниться.

Дора відкриває блокнотик, пише швидко.

— Маю працювати. Заробляти, — читає Макс уголос і знову червоніє до скронь.

Яке паскудство! Він їй — найболючіше, а їй гроші… Певно, виросла у біді. Били, знущалися, ображали. Голодувала, друзів не мала, кохання не знала… Очей чорних вологих — Одрі! — ніхто не помічав…

— І… скільки мама тобі платила?

“1 тис.”, — виводить Дора.

Макс дістає портмоне. Тисячу баксів Дорі у долоню — на!

— За грудень, — вимовляє чітко. — Ти працюєш. Зрозуміла? Просто праця може бути дуже різною. Слухати — то найтяжча праця. До нового року — так… А опісля подумаємо, де найкраще… розкриєшся. Ти… слухала мене, Доро?

Локони тремтять — гак, так. До блокнота. Зачекай! От послухай ти… Тисяча доларів — ні! Гривні. Пані Женя платила тисячу гривень. Дора не брехатиме. Гривні…

— Забудь, — відмахується Макс. — Тепер я…

Хотів було сказати — “твій хазяїн”, а — ні. То з мамчиного лексикону. Насупився: пристойний синонім підбере. “Володар, керуючий, пан…” Та що ж це?!

— …Хазяїн, — здався. — Тепер ти у мене працюєш, — додав непотрібне. Упав у формалізм. — Питання є?

Є! І очі додолу.