Биті є. Книга 2: Макс

…Тіло ломить. У кістках завівся смуток — крутить, крутить… Дорі б не бачити нікого. Хай перед очі — тільки примарні шляхи. Щоби схаменутися, протверезіти від холоду чумного балу і врешті зрозуміти, куди йти. Тато? Ні. У тата Галя тепер. Тут лишатися? Пані заробити однаково не дасть…

На долоню лягає Максова рука.

— Доро…

Добре… Раз він наполягає. Дора розплющує очі, показує жестами — говорити, говорити…

Макс киває, подає блокнот і ручку. “Відпусти мене!” — пише Дора, та чомусь бачить не примарні шляхи, ні. Патлатого хлопця з бейджем “Преса”. “А! То тільки тому, що він мені на Ромка скинувся!” — бреше собі.

Максове лице червоніє так швидко, що він і сам ще того не усвідомлює.

— Хіба тебе тут хто тримає?! От що! Одужуй. Потім усе вирішимо. Добре?

— Добре, — одними повіками.

— Не засинай. Зараз лікарі під'їдуть. Скоро на ноги піднімуть…

…Скоро. За два дні температура повертається в норму, і, хоч кістки ще ломить, а в нирках коле немилосердно, Дора уже вештається Максовими апартаментами і все думає, що таки треба вимітатися геть. Дарма тато у служниці її записав. Дора вчилася вправно, малює — і не тільки галасливих пташенят, як захоче. І готувати навчена, і, певно, з дітьми змогла б… Із такими, як сама. Та головне — беручка! Раз покажи — вдруге зайве. Усього навчилася б, якби чиясь добра воля вчити.

— І куди, горе ти моє?! — бачила засмученого тата. — Сама чого хочеш?

— А я б… Я б водила людей на замкову гору, — мріяла. — Тих, кому слова зайві. Чи іграшки б розмальовувала посмішками. Чи з парашутом стрибала і стала б чемпіонкою. Заробила б безліч грошей… Подалася б маму шукати… Та, може, не одна. Із товаришами… — бачить патлатого хлопця. Виправдовується. — Людям-бо світ цікавий. І мені вельми. От Макс говорить: у кімнаті життя не вирує. То так. Та нащо за собою на повідку водить, наче він — життя? Аби не гроші…

За вікном зима розгойдує голі дерева: ой, дурна… Слабке сонце не втримується, падає: хоч весни дочекайся… Сніг присипає надії: побалакали й годі…

Дора зітхає, сідає на край ліжка, кладе долоні на коліна, та коліна й без того пам'ятають дотик інших рук.

— Пані Доро! Максим Володимирович чекає на вас у своєму кабінеті, — Ганна Іванівна стає навпроти Дори, щоб уже не повторювати двічі. Жестом указує на двері. — Прошу.

Дора не усміхається. Суне до хазяйського кабінету, одного просить: аби не у розпачі був, бо знову тільки про себе говоритиме.

— …Як ти?

— У мене є мама, — пише Дора.

— Ну, зрозуміло….

— Мені треба до неї!

— Соромно, Доро! Ти ж доросла! Живи своїм життям!

— Треба!

— Гаразд! Коли?

— Зараз же!

— Ні! — похапцем вигукує Макс. Супиться роздратовано — ні, ні!

— Я тут не можу! — пише Дора. — Мене тут нема.

— А… Самореалізація, кар'єра, усе таке… І ти туди ж? На ковзанах мріяла навчитися чи із глини ліпити?

— Треба працювати. Заробляти…

— От тільки одне тобі… Грошей мало? Гаразд. Дві тисячі доларів! На місяць!

Макс не помічає того, як із прикрістю відвертається від Дори і вона не чує карколомної пропозиції. Йде до вікна — ну і мряка! Як на душі після того балу. Чому всі люди зі звичайного життя втікають від Дюка? Люба, Гоцик, тепер Дора?.. Чому він упевнений у собі на всі сто тільки посеред багатих, впливових, тих, від кого на всі сто залежить життя цих… звичайних… І чому ніяк не знайде спільну мову із тими звичай ними… У чому каверза?..

— То що?! — обертається до Дори і тільки тепер усвідомлює: вона не чула!

— Добре! — Дора раптом так енергійно киває, що Макс мимоволі губиться.

— Що “добре”?! Ти про гроші чула?

— Ні…

— Тоді не розумію… Ти лишаєшся?

— Так…

— Чому? А як же мамця?

Дора усміхається сумно, опускає голову, кладе руки на коліна. Знизує плечима. Макс торкається Дориної руки, змушує підвести очі.

— Я сказав… платитиму тобі вдвічі більше.

— Ні, ні…

— Та що з тобою, Доро?! — Макс раптом знічується, подається до дівчини. — Може, ти… Ти… Не наважуєшся зізнатися мені… У чомусь дуже інтимному… Ти… скажи. Я… хочу того… Давно… — веде гарячою долонею по Дориній шиї.

Дора зіщулюється — нема куди бігти! Та двері хазяйського кабінету раптом відчиняються рвучко. На порозі секретарка Ганна Іванівна.

— Максиме Володимировичу, перепрошую… За десять хвилин початок зборів у фонді. Просили нагадати…

Супчик із сумнівів

Пані Женя б зловчилася і плюнула собі у пику, якби навіть із найгіршої пригоди не націдила зиску. Кістки крутило й за два дні після скандального балу у промерзлому покинутому цеху, душа у прикрощах — ой, розгубилася дитина, засліпла, несе її, бідолашну, людям на посміховисько, — та мізки працювали.

— Женити його, чи що?

Повеселішала — логічно: сім'я, діти… Схаменеться. Чоловіка смикнула — саме до Брюсселя валізку надіями пакував.

— Вово, ти Новаковського добре знаєш?

— Достатньо, аби не шукати з ним приводів для сварки.

— Чудово. Давай Макса з його донькою познайомимо.

— Навіщо? — буркнув Сердюк і так оцим розлютив трепетну матір, що ледь не заїхала нардепові у вухо.

— А ти, мать твою, згадай, навіщо свого часу тато мене із тобою знайомив! — процідила. — Чи геть спокійний до того Брюсселя пнешся? Макс казиться, місця собі не знаходить, а ти…