Биті є. Книга 2: Макс

— Тато підтримав… — Чонган не помітив. Прорвало — не зупинити. — Сказав: синку, ти своєчасно приймаєш вірні рішення. Чи то він щодо квартального звіту по компанії? Не пам'ятаю нині. Голова розвалюється. Скоріше б уже переводив мене зі Штатів кудись до Європи. Не люблю Детройт! Але найбільша філія нашої компанії там. Тато каже: синку, я довірив тобі найважливіше! Півтори тисячі працівників. Ні! Уже менше. Скоротили торік двадцять відсотків. Криза… Але всі, хто лишився, — поважають мене…

— Поважають?! — Макс підвівся, зиркнув на китайця з підозрою. — Чому?

— Вони там подуріли… Куди не поткнися: “Ми — команда!”, “Наш командний дух переможе!” Я топ-менеджмент компанії зібрав. Кажу: у нас — не команда, щоб ви всі тут мене правильно зрозуміли! У нас — армія! Я — командир! Усі інші — солдати! У полон нікого не беремо — знищуємо. Дезертирів перекреслюємо прямо на робочому місці. Оборона по периметру. Усім п'ять хвилин для прийняття рішення: лишатися чи скоріш бігти геть! — Чонган усміхається. — Усі залишилися. Питаю: чому?! “Поважаємо вашу філософію!” — кажуть. Отак! Знайшов слово!

Чонган не помічає, як тьмяніє Макс. Хапає його за плечі, трусить, регоче:

— Дюк, та що з тобою? Ти й досі під кайфом? А мене попустило. Що за життя?! Щоб розшматувати свідомість, мчав на інший континент! А хіба задарма?! Сто років не бачилися! А ти… Ти як?

— Я?!

Макс відсторонює Чонгана, махає рукою, мовляв, не хочу про це. Збоку глянути — ніби спогади розганяє, а вони бджолами: “мазераті”, Люба, міст, Костянтинівська, Гоцик, альтернативна енергетика зі смердючим чебуреком упереміш, мама, Люба, три слова, недоторкане глухоніме дівча з нереальними чорними очима, “мазераті”, батько, Скачко, Август, бал, ковдри, ковдри, ковдри і… розпач: нікого поруч. Хіба що куплена Дора…

— А друзі?.. Теж — солдати? — питає тоскно.

— Жартуєш? Друзі лишилися у казках про героїв. У нашій реальності їх немає. У мене — ти один. Та й то тільки тому, що пов'язані… Нашою ідіотською таємницею, — гигоче. — Наш перший секс. Ні, ну йолопи… Дюк! Ти кому-небудь розповідав?

Макс дивиться на китайця. Важко опускається у крісло — ар-деко!

— Чому ти до Гонконгу не повернувся, Чонгане?

— Тато наказав Америку трахати.

— Під татом до кінця життя намірився?

— Це називається — династія, Максе! Тато так розчулився, коли я сказав, що продовжуватиму його справу. А мама розплакалася… Та й зірки… Астролог мені ще років п'ять тому вирахував: зірки забезпечать удачу, якщо йтиму татовим шляхом. Доля… А ти…

— Я… кохану убив, — шепоче глухо. — Здається…

Чонган присідає біля Макса, без здивування знизує плечима.

— Ну… Для мемуарів — круто. Яскрава біографія. І логіка — залізна. У тринадцять тебе пацан трахнув. Ти пережив страшне психологічне потрясіння, воно шукало виходу. І ти побачив вихід — убив кохану дівчину, бо вона раз ляпнула: тепер ти маєш розповісти про себе все! Глядачі обридаються!

— Які глядачі?

— Ти не жартував? — Ні.

Чонган супиться, чухає потилицю із прикрістю:

— Кляті янкі! Я починаю розмірковувати їхніми категоріями, — замовкає, обіймає Макса. — Знаєш, друже… У тих трьох словах “я убив кохану” особисто мене насторожує слово “кохана”… Ну, яке кохання? Ми ж із Санкт-Галлена! Ти не бачиш, чим завершуються пошуки кохання? Шлюбом за розрахунком. Нормальний шлях. Тато вже підшукав мені наречену у Гонконзі. Тільки вона не любить кішок. А це проблема! Китайська дівчина, яка не любить кішок, особисто у мене викликає обґрунтовану підозру. Так можна докотитися до того, що нам і Конфуцій не указ. А я, до речі, як і Конфуцій, особливо полюбляю котів кольору “чорні хмари на снігу”. Моя Френсіс була саме такою. Повернуся до Детройта, заберу її з притулку для тварин.

— Три слова? — Макс напружується. — Які три слова тобі найважливіші?

Чонган не замислюється й на мить.

— Я! Я! І ще раз Я! — видає миттєво. На пиці значущість. — Але те Я включає у себе безліч різнопланових понять. Моє Я — закінчений гармонійний вітраж, хоча тобі, слов'янину, думаю, це мало про що говорить. Пояснити?

— Не треба. Мені б з уламками свого скла розібратися…

— А гайда зі мною. У Детройт. Хочеш бути віце-президентом з питань стратегічного розвитку?

— …І твоїм солдатом? Ні. Ти мій друг.

— Тоді — пити! Ще маємо краплю часу. Господи, як же я люблю впадати у суцільне скотство!

10 січня зранку в Борисполі Максова мама дзиґою крутилася біля виходу, що через нього виходили прибулі пасажири різних рейсів, виглядала синочка, себе вгамовувала: та охолонь, Женю! Потроху, по кроку… Не вивали Максові на голову всі свої плани. Придивися спочатку: що в очах? Закинь гачок…

А нетерплячка ж — під кадик. Ох, вона мудра! Що не задумає, усе по її стане. І до Швейцарії сина — вона! І до Лондона — її воля у вигляді ненав'язливої поради. А хто краще від матері за сина подбає? Чужі люди? Десять днів у Брюсселі колобродив. Вовка казав: бачив Макса хвилин двадцять по приїзді і ще хвилин десять в аеропорту, коли той додому відлітав.