Биті є. Книга 2: Макс

Ні восьмого, ні дев'ятого січня Дора не зустріла Данка. Вешталася київськими вулицями, розглядала старовинні будинки, що подекуди ще збереглися у центрі. На Городецького сиділа навпроти витворів майстра, у невеличкому скверику поряд із кав'ярнями куталася у шалик, та не йшла: файно… Отак просто сидіти і роздивлятися чудернацькі кам'яні фантазії. Та, аби не боятися, того було замало.

Надвечір дев'ятого січня, уже дорогою до помешкання Макса, наважилася. Підійшла до літньої жінки, що вона торгувала мереживом на Хрещатику: посиніла на морозі, скрутилася на лавці, та діла не кидала — знай плела задубілими пальцями. Дора усміхалася винувато й сором'язливо. Руки залітали:

— Як пройти до консерваторії?

Ну, дурне питання. Та хіба є різниця? Скрипка, бас… Як пройти? Жінка з хвилину ошелешено дивилася на Дору. Потім махнула рукою, наче нахабних голубів розганяла.

— Йди… Йди собі! Нічого не дам! Розвелося вас тут…

“Ти…. Ти погана! — Дора раптом розлютилася. Вуста вигнулися ображено, сльоза забриніла. Тицяла пальчиком у жінку: — Ти… Ти погана!”

Додому бігла, присягалася: ніколи не піду сама в місто… Ніколи!

Та на ранок 10 січня уперто влізла у чобітки, закрутила навколо шиї білий вовняний шалик, виголосила Ганні Іванівні:

— Не-е-е… боу… са!

— Сьогодні по обіді Максим Володимирович повертається, — нагадала секретарка. — Не затримуйся, дитино. Добре?

А Дора й забула про Герцога. Засмутилася: гаразд… І поки їхала у беззвучному ліфті, усе думала, що дарма така невдячна. Не з'явився б Макс, хіба Дора зустріла б Данка?..

Він стояв біля шлагбаума, що відділяв вилизаний чистий двір від похмурої, вкритої сірим снігом вулиці загальнолюдського користування. Давненько стояв, бо навіть щоки сині.

Дора перетнула червоно-білу палицю і побачила Данка. Зупинилася і, їй-богу, рвонула б назад, та він раптом підняв руку в знайомому жесті: стій! Так глухонімі зупиняли одне одного.

Дора так і застигла. До Данка — метрів десять. Він не зрушив. Насупився, наче згадував складний вірш, що його у школі задали вивчити на сьогодні, глянув на Дору. Руки залітали:

— Я не приходив… Бо вчив твою мову.

Розсміявся з полегшенням, подався до дівчини, беззастережно балабонив, хвалився на ходу:

— Я вчив твою мову, Доро! Ти ж зрозуміла? Я все правильно робив?!

Відкриті карти

Макс принюхувався, як те голодне вовченя, що його не підпускають до заваленого зграєю оленя: молокососам зарано зуби кістками гострити. Щось змінилося тут, поки він бешкетував у Брюсселі. Щось смачне і свіже приховують від нього! Ганна Іванівна, як і перед мандрами, демонструє віддану ефективність. Дора знай усміхається, та Макс відчував невловимі зміни у рухах, жестах, поглядах жінок. І якщо секретарка вчасно опускала очі у відповідь на підозру і запитання, що читала у Максових очах, то Дора… Дора сяяла. Так схвильовано і збудливо, що першої ж ночі після повернення Максові до біса сильно захотілося увірватися до гостьової кімнати і… поспитати… А що, власне, сталося?!

Та й не вони одні. Матуся теж змінилася. Раптом заговорила про долю, зірки, потойбічне і невідворотне.

— Кажуть, Орест Матусов помирає, — мовила скорбно. — Його дружина знала, що так станеться, ще півроку тому.

— Лікарі повідомили? — запитав байдужо.

— Віщунка попередила, — обережно закинула камінчик пані Женя. Напружилася: зараз висміє нещадно, та то не біда. За першим матір другий камінчик закине, третій…

Макс тільки хмикнув:

— Планида…

Пані Женя здивувалася.

— Ти геть іншим з Брюсселя повернувся.

Макс прислухався до себе: так і є. Чонган таки трахнув його напівтверезими одкровеннями про друзів, армію, відсутність кохання, династичні амбіції і старенького астролога, що той напророчив китайцеві красну долю. Розмова не загубилася посеред згадок про смердючу ханшину, нудний Брюссель, блакить басейну, пожадливу чорношкіру хвойду і так би й залишилася супчиком із сумнівів — так варто? — якби перед від'їздом Чонган не розкрив головну свою таємницю.

— Тільки нікому… — сказав, відірвавшись від пляшки пива “Guinness”, яким налаштовував себе на повернення до ненависного Детройта. — Якщо варіант з династією не виправдається, відлечу на запасний аеродром.

— Консультуватимеш лузерів, як просрати перший мільйон? — уїдливо запитав Макс.

— Навіщо? Татові гроші — чудово, а свої — краще! — нахилився до друга, прошепотів: — За рік 12 мільйонів в офшор перевів. Анджеліна стільки за Лару Крофт отримала.

Поплив…

— Мільярд! Мета — мільярд! А потім кіно зніматиму. Про кішок і Антарктиду.

Макс дивився на хитрого, розумного Чонгана: так вони і зараз, як колись, мчать по паралельних? Тільки Чонган, як і колись, на крок попереду.

— А правда ж, не хочеться продовжувати справи батьків?

— Ти теж своїх обсмоктуєш? — серйозно зацікавився Чонган.

— Дурник! — зухвало відповів Макс. — Я нині благодійністю займаюся. Добрими справами.