Биті є. Книга 2: Макс

Пані Женя поверталася додому, тільки одне ніяк втямити не могла: баба чула її настанови чи підло проспала, поки вона у деталях пояснювала, що саме та має передректи синові. Та перепитати не наважилася і тепер нервувалася: хоч би не схибила!

Та не тільки це дратувало. Чудовий план мав єдиний, проте дуже суттєвий недолік. Як перевірити, наскільки вправно ворожка виконає її завдання?! Збреше, сучка, що переказала слово в слово, а сама бозна-що наплете! “Хоч би Макс поділився…” — понадіялася.

Назавтра товклася на Костьольній, чекала на сина, інше бісило: та чого він там застряг?!

…Макс уявляв собі прихисток паранормальних сил прозорою льодяною печерою, викладеною з холодних кристалів байдужої всеохоплюючої інформації, посеред якої мала б сидіти худа бабця з сивими вусами і довгими-довгими руками, аби, не встаючи, дотягнутися до кристала в будь-якому її куті. Обвішана пір'ям боа товста некрасива жінка в задушливій кімнаті викликала лише глузливу посмішку: ідіот, знайшов, де поради шукати!

Усівся у крісло навпроти Єви-Марії, знизав плечима:

— Ну… Власне, я хотів дізнатися…

Єва-Марія прикрила повіки:

— Мовчи… Сама скажу.

— Зачекайте! — насупився. — Мені цікаві цілком конкретні речі. Якщо ви не в змозі…

— Конкретні? — довелося відьмі розплющити очі. Дивилася на Макса прискіпливо.

— Так! — занервував. — Не розповідайте про моє минуле. І тим більше про майбутнє.

— Чого ж тобі?

Макс кивнув: зараз! Сформулюю. Замислився. Ну, не питати ж прямо в лоба: тато відступить? Перестане контролювати моє життя? Чи доведеться вдаватися до більш радикальних заходів? І якби хто запитав Макса тої миті, що саме він вкладає у поняття “радикальні заходи”, навряд би зумів відповісти щось конкретне.

Єва-Марія відкинула пір'яне боа — у сонячному промені, що дерся крізь шибку, від того здійнялася ледь помітна оку пилова буря. Торкнулася жирним пальцем бронзової жаби, що вона розляглася посеред столу.

— Навесні… — прошепотіла.

— Тобто? — Макс забув, що мав сформулювати. Гра затягувала, він уже був у грі.

— Спи поки… Усе навесні.

— Що?

— Старший чоловік не встоїть. Впаде. Не затулятиме сонця.

— Батько? — вихопилося, хоч хотів про інше. А… де все те причандалля для ворожіння: карти, свічки, яйця., чорні нитки і сушені жаб'ячі лапки?! Якось непереконливо… “Мовчи! Сама скажу!” Хоч би над антуражем попрацювала!

— І без того бачу, — сказала Єва-Марія.

— Перепрошую. Не мав сумніву, — чемний.

Єва-Марія вп'ялася у Макса темними очима, забубоніла:

— Впаде, впаде. Не затулятиме сонця. Навесні у сонці долю побачиш… Дівчина. Волосся чорне… Погляд погордливий. Непроста… Шрам на литці. Упізнаєш! Дає надію — на! І проганяє — ні! На-Ні! На! Ні! Не пропустиш.

— Я не про дівчину… Про інше хотів дізнатися!

— Три слова спокою не дають? — відьма усміхнулася — мороз шкірою.

Макс пополотнів. І якщо все інше, розпливчасте й непевне, здавалося лише загальними натяками на будь-які буденні події життя, то останні слова ворожки сполошили не на жарт. Подався до Єви-Марії, вдивлявся у темні очі.

— Знаєте?..

— І ти знав! — суворо прошепотіла хриплим, ніби чоловічим голосом. — Забув!

— То… нагадайте!

Ворожка відкинула боа, захитала головою:

— Мені замість тебе не жити… Сам згадуй! Ну! Йди геть! Йди! Згадуй… Та дівча за собою не тягни! Не твоє!

Спантеличений, приголомшений Макс так більше нічого й не добився. Ще крутився у кріслі, тупцював біля нього — та зачекайте, скажіть хоч, про що ті три слова! І до чого ви тут Дору приплели? Та Єва-Марія закрила очі — ніби назавжди, кашлянула сердито. До кімнати тої ж миті прилетіла жіночка в чорному:

— Прошу, прошу! — підштовхувала до дверей. — Ви втомили Єву-Марію!

— А вона мене вбила! — прошепотів Макс, пішов геть.

Двері грюкнули — ще повернешся! Єва-Марія відкрила очі, глянула на молоду жінку в чорному.

— Галю, у мене геморой! — сказала утомлено. — Ну, скільки мені ще отут мордуватися у цьому кріслі клятому?!

— Мамо, я вас жалію, як можу! Більше десяти людей на день не записую! — роздратувалася Галя. — Давайте до аптеки по свічки від геморою збігаю! Збігати?!

— Краще пампушки товченим часником з олійкою полий! — буркнула Єва-Марія. — А то ти з цими гастролями скоро й борщ із круасанами подаватимеш!

— Після цих гастролей, мамо, борщ нам із вами подаватимуть!

— Ага! Ще скажи — у Македонії!

Точно з-під Житомира.

Вітер…

— Що?!

Вітер підхоплює слова, несе у чужі вуха.

— Максе! Що?!

— Пусте… Дівчину якусь наворожила, Дору приплела… Пусте, мамо.

Вітер дражнить. Змінює напрям. Обдає Макса хвилею істеричної материнської радості: йє-є-єс!

— Мамо!

— Вітер… Ходімо звідси, — пані Женя уже поспішає до машини. — Скоріше б весна.

— Весна?

— Так хочеться тепла…

Дора стала деревом. На кінцівках проросли тугі бутони, лопалися, розкривалися квітами безпричинної радості, підганяли кров — шугала судинами веселим стрімким потічком, що він виник на місці млявого русла від щедрих талих весняних снігів. Дора стала деревом. Дерево жило Данком.