Биті є. Книга 2: Макс

Це дивно — ти спиш чи йдеш, слухаєш чужі розпатякування чи щосили треш голе тіло жорсткою мочалкою під гарячим душем, розбираєш пошту у фонді чи мастиш маслом бутерброд на чужій розкішній кухні, а все те освячено одним — Данко…

Як одна людина може прорости в іншій? Не тільки у серці чи голові — всюди. Рухати її руками, заплющувати їй очі, лоскотати за вушком і безкінечно ніжно виводити на голій спині таємні знаки вічного єднання…

Дора втратила звичайну настороженість. Данко… Не помічала змін у поведінці Макса. Не дивувалася тому, що після повернення з Брюсселя він перестав брати її за собою всюди, куди б не йшов.

— Максим Володимирович чимось вкрай заклопотаний, — стривожено спостерігала за хазяїном Ганна Іванівна.

“Так”, — кивала байдужо. Данко…

Чобітки зі шкіряною підошвою промокли за десять хвилин. Можна було б сховатися у теплій кафешці, та Данко взяв Дору за руку і вони йшли, йшли… Наче хто гнав якнайдалі від червоно-білого шлагбаума. Та все вгору. “Я не боюся! Не боюся!” — втовкмачувала собі Дора, тремтіла від страхів, зиркала на Данка, а він посміхався і дивився тільки вперед. У Маріїнському парку, біля чавунного фонтану, що з 1900 року тут не одних закоханих бачив, врешті зупинилися, і Данко сказав:

— Хай це буде нашим місцем. Добре?

“Так”, — кивнула Дора.

Данко присів навпочіпки, написав на снігу: “Тобі 15”. Дора розсміялася, і страхи щезли. Та що ти?! 19 — вивела тоненьким пальчиком.

— Ого, тьотя! Та ти старша за мене… — розстроївся так кумедно і щиро, що Дора не втрималася, торкнулася долонькою Данкової щоки. Ну, що ти…

Знітився, почервонів.

— А мені тільки-но вісімнадцять стукнуло.

Дора знизала плечами: і що?

— Зате я вищий за тебе. І сильніший… — непевно простягнув до Дори руки, притис до себе. Забув… Геть забув, що глуха… Що їй дивитися на нього треба, аби знати його слова… — Бачиш! Твоя маківка мені по плече. Мала… Маленька…

Данків вовняний светр коле лице. Дора намагається підняти очі і раптом німіє: вона чує? Під светром гучними барабанами бухає схвильоване Данкове серце.

Відскочила, як те козеня, витріщилася на Данка.

— Я… образив тебе? — читала по вустах у німому просторі.

— Ні… — опустила голову, ноги за командира — скоріш звідси! Ну, що ти собі за примху вигадала?!

Данко наздогнав за крок. Забіг наперед, став перед Дорою.

— Я… розмовлятиму тільки твоєю мовою! Не йди…

У мокрих чобітках хлюпає. Дора розгублено роззирається: густий сніг перетворює на білі статуї все, що не рухається більше хвилини. Чавунний фонтан — німий без дзюркоту прозорих струменів. Хоч тонну води з відер у нього вилий — не заговорить. Дора стискає кулачки — нізащо не розмовлятиме з Данком жестами!

Данко став деревом. Проріс. Чує…

— Візьми, — простягає Дорі новенький смартфон “Nokia”.

— Нащо? — читає здивування у Дориних очах.

Данко усміхається. Дістає з кишені другий смартфон — цей старіший, корпус покоцаний. Спирається на засніжене дерево, пише СМС-ку, і Дора відчуває: “Nokia” істерично смикається у її руці — приймай!

“Є зв'язок! Данко на проводі”, — читає. Усміхається. “Привіт, Данко” — відписує. “Обіцяєш носити смартфон із собою всюди?” — “Обіцяю”. — “Ну, клас! А гарно я придумав?” Гарно, гарно! Дора схиляється до смартфону, клацає клавішами. Не бачить, як Данко ховає посмішку, розглядає її зачудовано і розгублено.

Того дня, повернувшись до хазяйської хати, промерзла і щаслива, Дора крутила в руках смартфон, смикала Ганну Іванівну за руку.

— Не-е-е боу-ся! — хоробро вимовляла вголос.

— Сховай! — наказала операційна медсестра з двадцятирічним стажем.

Уночі Дора сиділа на постелі, читала у смартфоні Данкові гарячі слова — завтра, чекатиму, біля фонтану, опівдні. Серце вискочило, давай відписувати: буду, буду! Крізь щілину причинених дверей світло з коридору: блим… Була б не глуха — і звуки почула б: ходить Макс вітальнею, соває крісло, шурхотить паперами. “Уже й повернувся, — думає розгублено. — Як же мені до Данка вирватися? Признатися Максові?”

І призналася б, та в Макса не стало часу на Дору. Як і колись, Ганна Іванівна заходить кожного ранку до Дориної кімнати:

— Пані Доро. Прокидайтеся.

А розкладу на день немає. “Підйом, життя, спати?..”

— А де Макс? — заглядає секретарці у вічі.

— Поїхав…

Дора посміхається безтурботно — от і файно! Хапає смартфон: “Я прийду…”

Чавунний фонтан у Маріїнському за зиму призвичаївся бути третім не зайвим.

Були у Світлани Сергіївни Діброви заповітні три слова. “Так треба, Свєто!” — казала собі, коли посеред ночі бігла порожньою холодною вулицею геть від дому ненависного п'яного чоловіка, притискала до грудей маленького Данка. “Так треба, Свєто!” — і залишалася у редакції до ночі, аби опанувати останню версію “ін дизайну”, потім принципи створення інтернет-версії газети, потім добір професійного колективу.