Биті є. Книга 2: Макс

— Міг би доручити комусь із підлеглих, — веде своє Макс. — Та у вашій роботі відчувається тонкий смак і думка… Звісно, фонд оплатить клопіт. Не відмовте.

Врешті знаходить світлини, зупиняється на першій же. Данко дурачився тоді. Обійняв свою Свету, випростав руку з камерою, спрямував на себе і маму, сфотографував їх разом. “Для історії!” — жартував. То було єдине фото, де засвітився хлопець. Певно, Макс не звернув на нього уваги раніше.

— А це хто?! — питає раптом зневажливо і холодно.

— Син… Мій, — шепоче редакторка. Прокашлюється у несподіваній глухій тиші. — Подію Данко фотографував. Думаю, у нього вистачить смаку оформити репортаж пристойно…

Макс обриває Діброву різким рухом: хлоп! Закриває ноутбук. Дивиться на неї приязно.

— А може, ви і праві… — усміхається доброзичливо. — Навіщо я вас навантажуватиму?! Це нечесно. Перепрошую. Неправий. — Іде до дверей, і Свєта Сергіївна мимоволі рухається слідом. — А щодо інтерв'ю… Ваші ж контакти у нас є?..

— Є.

— Моя секретарка зв'яжеться із вами, — Макс стоїть біля відчинених дверей, дивиться повз редакторку. — На все добре.

До кабінету вже лине перефарбована Олюня, прослизає всередину, двері зачиняються… У холі — нікого. І тільки сонце знай викриває пороки давно немитого, замацаного скла. Свєта Сергіївна усміхається розгублено і суне геть.

— Так треба, Свєто, — бурмотить під ніс.

Макс вирахував Олюню на раз-два. Підстрелена вузька спідничка так щільно обліпила стегна, що і сліпий би зрозумів: трусиків під нею немає. Напівпрозора блузочка, що вона виявилася на репортерці після того, як та винувато поскаржилася — у вас тут літо! — скинула жакетик, і не намагалася приховати Олюниних принад. Та за годину, хоч Макс брехав — теревенитимемо до скону, справи по офшору.

Обійшов стіл, зупинився біля крісла, в якому наївно пропонувала себе репортерка.

— Слухаю вас…

Олюня закусила губку від прикрощів і ввімкнула диктофон.

Макс відповідав на дурні запитання, гасив несподіване збудження. “Чому ні? — думав. — Цілком симпатичне створіння. І, певно, хоче мене давно… А у мене… У мене давно не було звичайного, нормального сексу! Востаннє — у басейні. З чорношкірою хвойдою…” Думка розрослася кущем: ні, тільки не тут. Банально і вульгарно. Зателефонувати Ганні Іванівні, попередити, що до Макса завітає гостя. Він роздягне її, усадовить у кремове крісло зі слідами шоколадних крихт і спершу роздивиться, ніби художник розглядав свою модель. Чи збоченець. Потім прожене її з того крісла і сяде в нього сам — голий, збуджений і холодний. Поманить її до себе. Вона заплигне зверху. Заплющить очі — точно! А він — ні. Підганятиме її рухи, роздивлятиметься кожний сантиметр її тіла від задертого догори підборіддя до чорного трикутника вологого волосся поміж розсунутих ніг.

Картинка насичувалася новими деталями, і посеред них Макс почув обережний стукіт у двері. Відволікся від голої репортерки, обернувся: хто?! У відчинених дверях його спальні стояла Дора. Усміхалася…

Дора! Макс аж обхопив пальцями лоба. Вдома Дора. Заходив кабінетом.

— …Тому фонд надалі планує більше уваги приділяти програмам, які б не просто задовольняли фізичні потреби людини у їжі, одязі… — зупинився навпроти репортерки. Замовк.

— Як вас звати? — запитав несподівано.

Репортерка напружилася.

— Оля…

Макс мовчав.

Репортерка з переляку вимкнула диктофон, пробелькотіла заготовлену, вивчену назубок фразу:

— Я теж цікавлюся соціальними проблемами… У мене вдома…

— Ні, — холодно відрізав шляхетний Дюк, уявляючи облізлі стіни чужої халупи з дірками у стінах, крізь які жирні, недобрі старі діди підглядають і мастурбують.

Відкриті карти світили кожна своїми козирями. Олюня видихнула і потяглася до комірника блузи.

— Ні, — ще більш холодно повторив Макс, подумки вразився: це я?!

Гра захоплювала. Із холодним азартом дивився на дівчину: ну? А далі що? Олюня відклала диктофон і стала перед Максом навколішки. Потяглася рукою до ширинки його штанів.

— Ні! — відсахнувся, заходив кабінетом. Ще один її рух — і він перехоче виламуватися. Сам скине брюки… А треба не так… Треба… Рішення — як сніг на голову.

Усміхнувся лагідно, пішов до дівчини, обхопив долонями її плечі, допоміг підвестися.

— Залиште мені ваш мобільний, Оленько! Зателефоную сьогодні увечері. Тільки ж не перевдягайтеся! Домовилися?

Щаслива репортерка вилетіла з кабінету, Макс усівся у крісло, поклав ноги на білий стіл, набрав домашню секретарку.

— Ганно Іванівно. Винайміть на тиждень пристойні апартаменти у центрі, — сказав у слухавку. — Не в готелі! Квартиру з тих, що можна орендувати подобово. Там мають бути спальня, кабінет, вітальня і їдальня. І, безперечно, стильна ванна кімната. Хай при вас усе там приберуть і продезинфікують. І заберуть постільну білизну. Купіть нову і застеліть. У холодильнику мають бути продукти для легкої вечері. Шампанське, біле сухе вино і щось із десертів. На ваш смак.

— Зрозуміла, — безпристрасно відповіла секретарка. — На чиє ім'я оформлювати оренду?

Макс насупився.

— Можете на своє! — поспіхом. Помовчав. — Так і зробіть. Я… віддячу. Ключі мають бути в мене о вісімнадцятій нуль-нуль.