Биті є. Книга 2: Макс

Ганна Іванівна зблідла, зціпила вуста — от зараз упаде. Дора усміхнулася їй винувато.

— Я-а-а… не боу-са… — прошепотіла ледь чутно і пішла до дверей.

Секретарка ухопила пальто з вішака — слідом.

Макс чув, як за Ганною Іванівною і Дорою зачинилися двері. Сіпнувся до аптечки у ванній кімнаті — де тут снодійне?! Відпочити, виспатися, набратися сил і до справ, бо у голові вже варилася баланда — сучка, сучка… Проковтнув дві пігулки, упав на диван, врубав “Love, love” “Take That”. “А по цимбалах… — розмахував шаблею, та рука вже слабла. — Нормально. Усе нормально. Три слова? Я. Я. І втрете Я. Мені ті китайські вітражі — п'яте колесо… Моноліт. І думати, думати! Брак інформації… Той поважний пан… Я й не здогадуюся, які причини змусили його вибухнути… Може, та привітна жінка годиною раніше отруїла його матір, переписала на себе його майно, а чи просто назвала огидним козлом… А я по калюжі… Якого біса?! Думати, думати… Завтра… А тепер… спати…”

Заприсягся б — ще не спав.

День за вікном погас, ніби вітром його вимело. А заразом усе прозоре і чисте, що тільки й було у світі, бо все навкруги потемнішало, стало важким і липким. Диван, що на ньому лежав Макс, заколихався посеред брудної неспокійної річки, нахилився, пішов під воду, а Макс лежав і не сіпався, ніби в тому й суть, щоби з комфортом під воду… Дивився нагору, рахував бульки повітря — виривалися з рота, підіймалися і зникали. Поруч метушилися дрібні пуголовки та інші риб'ячі діти, довгі водорості прибинтовували до дивана, ніби втік би, а на пласкому, як стіл, великому камені сиділа Люба. Звісила з нього ноги, теліпала безтурботно й пустотливо. Не здивувався. Інше обмірковував: як же він отут без повітря ще не помер? Диво…

— Максе! — гукнула Люба. — Міняймося?

— Чим? — запитав, не встаючи з дивана.

— Хатами… Я тобі камінь, ти мені — диван.

— Камінь не твій… Річчин. А диван — тільки мій…

— А мені холодно… на камені…

— Можу посунутися, — запропонував. — Тут і на двох місця вистачить.

Люба усміхнулася — добре, добре. Підхопилася з каменя, попливла до Макса — тільки руді коси за нею зміями. Усілася на край дивана, на Макса із гнівом зиркнула:

— То сунься!

— Зараз… — засовався. Бо все одно муляло: чому ж він під водою не захлинається. Базікає собі вільно, наче й не потрібно йому повітря.

— Гаєш… Гаєш час! — Люба насупилася, штовхонула Макса — так і покотився з дивана в річкову каламуть.

Хотів було крикнути: “Та що ж ти знову…”, та в рот — вода. Ковтонув раз, другий… У голові запаморочилося, страх паралізував думки, тільки руки-ноги на автоматі відчайдушно молотили — випливемо, вишкребемося, виживемо… І в останню мить несподіваного жаху, перед тим як остаточно захлинутися і втратити свідомість, Макс із переляком зрозумів, що намагається дістатися не до поверхні… До безпечного, м'якого, зручного і звичного дивана…

Прокинувся — мокрий. Чоло, груди, шия… Підхопився з дивана — морок косить. Щелепи крутить, ніби всю ніч кричав, ротяку роззявляв. До вікна — темно ще. Поврубував світло, принюхався — звідки тхне?! Зиркнув на мокрі штани — так і задрих у костюмі…

— Усцявся… — прошепотів з відразою. Нудота під кадик. Ригав, зривав з себе одяг, бісився від безвиході — знову під воду?! Так він тільки-но з води… А куди ще?

— Нормально… — сам собі ляпасів.

Під душ. Вліз у чистий махровий халат. На обісцяний диван не сів — на килимку, як той турок, примостився. Плечі до землі тягнуть. Яке там “нормально”?.. Вигнав Дору, в той же час у сни повернулася Люба. І жити… Жити як — геть незрозуміло! Вчорашні вежі сьогодні — халупки.

…О пів на шосту у двокімнатній квартирі Ганни Іванівни пролунав дзвінок.

— На дев'яту ранку мені потрібні контакти професійного психоаналітика з бездоганними рекомендаціями, — почула холодний голос Макса.

— Ясно, Максиме Володимировичу, — стримано відповіла операційна медсестра з двадцятирічним стажем. Поклала слухавку, підійшла до дивана, на якому без сну лежала Дора — повіки попухли від сліз, вологі чорні очі — самі запитання.

— Поспіть, пані Доро, — мовила звично. Усміхнулася, повела долонею по Дориних кучерях. — Усе гаразд, дитино…

Корінний петербуржець Андрій Миколайович Романов до Києва перебрався у 1985-му — випускник 1-го Ленінградського медінституту ім. Павлова десять років усе чекав і чекав на квартиру, що йому обіцяла лікарня, де він працював психотерапевтом, аж доки не спокусився на запрошення з України. Тут Романову, який на той момент уже обзавівся чотирма дітьми, пропонували не тільки посаду завідувача неврологічного відділення міської лікарні, але й цілком пристойну квартиру на Куренівці.