Биті є. Книга 2: Макс

— Особи, яка повернулася з туру… Ваша секретарка, я так розумію, в екстрим-турі не була… — просто плював і гнав геть.

— Скільки?.. — затявся Макс.

— Перепрошую…

— П'ять тисяч! Євро! Вистачить? — оцінив мімічні зміни на лиці молодика. — За ці гроші я до Монако можу злітати. Туди і назад. І ще зіграти там… — чим сильніше молодик прагнув здихатися його, тим відчайдушніше хотілося зрозуміти: що ж криється за скупим формулюванням “Екстрим-тури, бомж-вояжі. Дорого”. Простягнув молодику конверт.

— Прошу! — чемний.

Молодик усміхнувся.

— Я вам подобаюся? — запитав раптом. Махнув рукою — не відповідайте. — Я сам собі подобаюся… Бачили б ви мене до екстрим-туру… Щеня…

За мить на сумнівному дивані Макс уже порівнював ще більш сумнівні послуги підвальної “Весни”. Можна було вирядитися у дрантя і за немалі гроші добу копирсатися у смітниках столиці у компанії таких же божевільних під наглядом інструкторів. За окрему платню контора організовувала бійку зі справжніми волоцюжками чи з ментами. І знову ж — залежно від побажання клієнта — бійку могли зупинити при загрозі життю, а могли і не втручатися — хоч помри. Окрема пропозиція: взяти участь у справжній крадіжці з переможним фіналом чи з арештом і знущаннями у міліцейському відділку. А то — стати на добу сутенером справжніх повій і не де-небудь у центрі — на Окружній. І як, не дай Боже, повії не виконають план, то розбиратися зі справжнім сутенером і берегти зуби, бо той у щелепу цідить.

Пропонувала “Весна” і більш тривалі за часом забави — двотижневі тури “У режимі подвигу” і “У режимі жебрака”. З жебраками — зрозуміло. Два тижні жити на людські подаяння. Режим подвигу заганяв у безлюдні місцини без їжі, спорядження, засобів зв'язку. Просто завозять на край землі і кидають — далі самі.

— На виживання… Тут багато залежить від інструктора, — пояснював молодик. — У нас працюють найкращі. До цього дня, тьху-тьху, — постукав по столику, — усі живими поверталися. А про наших конкурентів такого не скажеш… До речі, зараз формується група бажаючих пожити в режимі подвигу. Можете приєднатися.

— А без групи? — Макс уявив поруч із собою ще якихось чужих, геть незнайомих і непотрібних людей. Навіщо вони? Щоби стали свідками його… можливих промахів?

— Ні! Тільки з групою… П'ять осіб плюс інструктор-провідник. Повірте, екстрим-тур — не жарти. Вшістьох і зігрітися, і їжу знайти легше. І буде кому вас понести, якщо ви раптом зламаєте ногу.

— Я… Я не зламаю ногу! — тихо, упевнено відповів Макс. Помовчав. — Завтра ж…

Молодик зиркнув прискіпливо, на мить задумався.

— Добре. Віддам вам Дона. Дон — найкращий. Але не завтра… За тиждень. Дон тільки-но з маршруту. Тайм-аут… Та й ви все обмізкуєте зайвий раз. А раптом передумаєте…

Не передумав. Азарт та нетерплячка із цікавістю перемішалися: та що ж там? За тиждень без роздумів підписав договір, яким знімав з фірми “Весна” будь-яку відповідальність за своє життя під час туру. Теж випробування, що не кажіть.

Куди тебе понесло, хлопче?.. За півтори доби під вечір у присмерках позашляховик покинув трасу на Чоп у місці без указівних знаків, забурився у ліс, плигав ямами та горами години зо дві, аж поки не зупинився біля вправної хатинки — одна-однісінька кліпала світлими вікнами посеред темного лісу при горі.

Макс вийшов з автівки, роззирнувся: холодно у Карпатах… Сніг не тане, дерева риплять. А завтра ж… весна! Спробував зорієнтуватися: цікаво, де вони? Кинув дурне діло — так навіть цікавіше.

Дон з Юрком викидали з “тойоти” рюкзаки, якісь мішки. Від хати до них сунув сивий ґазда у ватнику і кирзаках.

— Добривечір…

— Привіт, діду, — кивнув йому Дон, глянув на водія. — Заночуєш?

— Ні, додому, — відповів Юрко. — Давай, Дон… Повертайся…

— Не забарюся, — усміхнувся той, обернувся до Макса, який так і стояв біля автівки. — У мене напарник файний…

— Оце мене і дрючить найбільше, — буркнув водій. Хлопнув Дона по плечу і гайда. Із Максом не попрощався.

Сивий ґазда без слів підхопив мішки, пішов до хати. Дон кинув Максові один рюкзак.

— Неси! — Сам за другий. — Перевдягнемося і підемо.

— Куди? — Макс так і остовпів. — Ніч же… Хіба ми тут не заночуємо?

— Усе, напарник. Ми на маршруті. Можеш клозет останній раз сракою зігріти. За п'ять хвилин вирушаємо.

— А тут… Тут хоч повечеряємо?

— Ні! Тут база. Тут ми усе своє лишимо. Навіть труси…

— Навіщо?

— А раптом ти бабло у труси зашив… І такі придурки були… — усміхнувся скептично. — Жартую…

У хаті біля грубки сивий ґазда уже повикладав з мішка. сірий, схожий на арештантський одяг — тепле спіднє, грубі штани й сорочки, светри, куртки, дебелі чоботи. Макс ошелешено розглядав вбрання, Дон часу не гаяв — перевдягся по-солдатськи швидко, перевіряв рюкзаки.

— Сірники, аптечка, ніж, мотузка, каремат, сухпай, вода, плащ, спальники…

— Намет ти понесеш! — оголосив Максові, який так і стирчав колодою. Усміхнувся недобре. — Тебе як? Максим? Чуєш, Максиме… За хвилину не перевдягнешся — у своєму підеш, а то… То геть недобре.

— Але я… Я можу і не піти, — видушив Макс.

— Ти? Не можеш! — відказав Дон спокійно, кинув Максові спіднє. — Цигель!