Биті є. Книга 2: Макс

Так і залишився. Після розвалу Радянського Союзу започаткував власну практику паралельно з роботою у державній лікарні і прийомами у приватній клініці, та й досі кожен рух і кожну думку інтелігентного бороданя з вдумливими очима освячував беззаперечний і природний факт — він із Санкт-Петербурга. Хабарів не брав, під сумнівними діагнозами не підписувався, на змови проти колег не вівся, хоч, з іншого боку, свої знання і досвід оцінював недешево. І повного одужання ніколи не обіцяв, начеб збреши хоч раз — і вже не гідний нагадувати собі: він із Санкт-Петербурга.

— Познайомимося для початку, — дивився на знервованого, ошелешеного хлопця років 25, що він ніяк не бажав сідати у крісло навпроти столу. Констатував подумки: психічні розлади молодшають.

Підвівся — на рівних. Не підганяв пацієнта, хоч прийом закінчився, вдома чекали дружина і квитки на Гергієва. Зранку зателефонувала давня колега, операційна медсестра Ганнуся — ще за радянських часів працювали в одній лікарні — схвильовано просила знайти час для молодого хлопця, у якого дуже… дуже непрості проблеми. І оскільки години шанованого лікаря були розписані на місяць наперед, довелося затримуватися після прийому, відривати хвилини від Гергієва. А то й зовсім про нього забути. Знав: перший візит до психотерапевта апріорі не буває коротким.

— Романов. Андрій Миколайович, — простягнув руку.

— Максим Сердюк, — сказав хлопець. Помовчав мить, додав гидливо: — Мене напружує… сам факт того, що я змушений звертатися по допомогу до… людини. Бо я потерпаю саме… від людей!

Ну! Романов і не таке чув. Жестом таки запросив Макса до крісла, усівся напроти.

— Мушу пояснити, перш ніж поговоримо про те, чим вам так насолили люди… У моїй голові немає вбудованого поліграфа. Висновки робитиму в тому числі і на основі ваших слів. Тож… не ускладнюйте моє завдання — не лукавте.

— Я не за сповіддю…

— Але й не за пігулкою від прикрощів, — відказав, відзначив — за сповіддю, хлопче. Говоритимеш — не зупиню. То правильно, та тільки навряд потім захочеш щось ламати у собі, переосмислювати… Тобі б — аби світ під тебе змінився. Ну… І не таке бачив.

— То що найбільше дратує вас у людях?

— Невдячність! І корисливість… І брехливість… І скотство… — і понеслося. Тут і заєць-льодяник виплив із небуття, і скалічений ровер, і геть усі — Макаров, Люба, Гоцик, Дора — зі звичайного життя, що Макс вляпувався у нього, як у халепу, і потім ледь вишкрібався на свої береги, а осад… осад залишався на душі мулякою — і як розчистити, аби живе серце не зранити?! І мама з татом… Він оце думав-думав і зрозумів: вони теж із тих… із невдячних, корисливих і брехливих… Макс їх майже не знав — з дванадцяти років сам по собі, зрідка бачилися, і тільки коли повернувся, зумів роздивитися… Невтішна картинка. Та й усі інші, з батьківського кола… Парадокс лише в тому, що посеред них почувається упевнено. Але то не допомагає вгамовувати гидливість… І цілі… Цілі зникли після… прикрого випадку влітку… Одній людині дуже жадалося зробити з нього покидька… І Макс мордувався по-справжньому, жорстоко. І навіть придумав собі спокуту — жив у злиднях, наче то мало допомогти усвідомити: що ж у ньому не так?! Не знайшов відповідей — тільки зраду! Потім калічку надумав обігріти, але та калічка теж… невдячна, брехлива і корислива. І це стало останньою краплею… А ще ті люди… Невдячні… Вони приходять у сни, за ніч висмоктують сили, усе вимагають від Макса дурних дій, і коли він намагається пояснити їм: не можна бездумно стрибати у річку, стрибають самі, щоби він ще більше почувався винуватим…

Романов не перебивав. “Доведеться помучитися, — констатував подумки. — Дивне уявлення про світ… Усі навкруги — огидні потвори, що нагадують йому про власну слабкість, і він вважає винуватими їх. Не себе. Проте совість є, раз мучиться, шукає вихід. А це уже непогано”.

— Ви все більше про людей розповідали, — мовив вдумливо. — А про себе… У вас недоліки є?..

— У школі мене Герцогом звали, — відповів Макс.

Ну, Романов і не таке чув. Ще довго розпитував (у вухах пропущений Гергієв) розгубленого пацієнта про особливості його сприйняття навколишнього світу, подумки складав схеми сеансів психотерапії, підкріплені медикаментозною складовою і гіпнозом, та чомусь усе ловив себе на думці, що Герцог навряд дисципліновано і регулярно (а це важливо!) стане лікуватися. Лікар теж, як слідувати логіці Макса, потрапляв до категорії огидних потвор, що вони мордували шляхетного Дюка.

— Є два варіанти подолання вашої проблеми, — врешті-решт зупинив волання хлопця. Заходив кабінетом. Важко пояснювати, коли ти у таборі ворогів… Та й (сумнівів не мав) Макс не розкрив справжніх причин, що вони призвели до душевних терзань. А все просто… Набратися відваги і погодитися на сеанси психотерапії, під час яких правда сама випливає на поверхню. Чи повернутися до тих же сеансів, але після катарсису…

— Що ви маєте на увазі? — насупився Макс.

— Випробувати себе, перш ніж…

— Та ви жартуєте? — обурився Макс. — Чи ви мене не слухали? Я майже п'ять місяців скнів у смердючій хавірі…